Десятий розділ

10 Олександр

Шум чується все сильніше. Я не знаю кого чекати. Який недоумок наважився влізти на мою територію? Зіпсував мої плани на вечір — Аріна вже була готова переходити до наступної фази. Тримати її в руках було неочікувано приємно. Вона немов кошеня. Така м'яка, кумедна.
Зараз налякана — мене трішки дратує це. Але не заважає зосередитись на ворогах. Сьогоднішня зустріч і так розбурхала минуле. А я дуже не люблю коли мені нагадують про минуле. Я і сам його чудово пам'ятаю. Завдяки кому я піднявся і кого переступив. Дурні ті, що вважають, що Бездушний розм'як і когось пробачив, чи залишив когось поза своєю увагою. Я з тих людей, що пам'ятають все. 
У вітальні охорона. Демян крутить у руках цеглину.
- Хто? - питаю у нього. Він знизує плечима.
- Шеф, ми їх не засікли. Підкрались дуже професійно, закинули цеглу у вікно і втекли.
- Хріново працюєте, - відповідаю я. Тон наче спокійний, але бачу, як втягнув охоронець голову в плечі. Правильно. Рознос не забариться. - Мене так і вбити можуть, поки ви спите!
- Ми не...
- Стулив пельку краще, - відповідаю йому. Хочеться зламати придурку руку. Просто тому, що він такий дебіл. - Або до ранку знайдеш хто, або я тебе цією цеглиною вб'ю.
- Тут записка, - мямле він.
- Дай!
Беру шматок паперу. Там нічого цінного. “Бійся, Саня”, - банальний прикол. Коли я чогось боявся? Але тепер жодних сумнівів, чиїх рук справа цей перфоманс. Яким треба бути недоумком, щоб планувати таку операцію заради простої записки?
- Це були люди Крайнього, - кажу охороні. - Справу розкрито. Але це не скасовує того факту, що ви — нікчемні, тупі телепні!
- І що тепер? - питає Демян. Він наче ніколи не вирізнявся тупістю. Але певно перший за стільки років заліт дається в знаки.
- Крайній хоче війну, - я усміхаюсь. - Ми сьогодні намагались домовитись. Але він занадто багато хоче. Я обдумаю відповідь. 
Оглядаюсь на Аріну, яка стоїть немов статуя і зачаровано слухає діалог. Доведеться витрясти з її голови всі погані думки найприємнішим з усіх способів. Аби не надумувала собі дурниць.
- Демян, приберіть тут. У мене інші справи, - кидаю охороні. І хапаю малу на руки.
- Що ви? - пищить вона від несподіванки.
- Краще мовчи, - попереджую я її, погладжуючи сідниці. Вона норовливо брикається. Цим лише більше розпалює. Зараз я — заведена зброя. А Аріна — гарний спосіб заспокоїтись.
- Куди ви мене несете? - вона сміє пручатись.
- В твою спальню! - гарчу у відповідь. У мене більше немає жодного терпіння вмовляти чи зваблювати дівчину. Просто хочу її негайно.
- Навіщо? - вона навіть на хвильку припинила пручатись. Можливо навіть злякалась.
- Побачиш! - скриплю зубами. Штовхаю двері і ставлю Аріну на підлогу. Але лише для того, аби припасти до її губ в поцілунку.
Вона має нахабність бити мене кулачками в груди. Правда без пуття — я просто притискаю її до себе міцніше, обхоплюю за талію рукою, так щоб не сіпалась. Вона намагається вивернутись. Повертає голову в інший від мене бік. Це вже справжня боротьба. І по при шалене збудження і лють, я зупиняюсь. Гвалтувати я нікого не збираюсь. Все буде добровільно. І так - як я хочу!
- Що не так, мишко?
- Ви обіцяли! - пищить вона обурено.
- Що саме? - питаю, втискаючись чолом в її. Дихати важко. Зараз вона така зваблива, зі своїм збитим диханням, зляканим голосом і запахом, який мені зносить дах.
- Не...
- Не цілувати тебе? Тобі здавалось подобається це. Чи вже ні?
- Не спати зі мною! - відповідає ця свята простота.
- О ні, Аріно. Спати я точно не збираюсь, - шепочу їй в губи.
- Ви розумієте про що я!
- А як щодо простих поцілунків? - відповідаю прикусюючи її нижню губу. Так навіть краще. Розтягнути задоволення. Все одно вона здасться. Не мине і пів години.
Аріна щось мурчить, я ж продовжую її цілувати. Повільно. Не натискаючи. Нікуди вона не подінеться. І притискаю її до себе. Так що її тіло розплющене об мій торс. Вона ледь чутно стогне.
У мене від цього звуку на шкірі виступають сироти. Це так мило і так збуджуюче одночасно. Наші язики сплітаються. Несміливо і не дуже вміло, вона відповідає на поцілунок. Сама перекреслює свої протести і заперечення.
Я підхоплю дівчину, змушую піднятись. Продовжуючи цілувати. Мені не важко — можу так подовжувати хоч цілу годину. Поки вона сама не почне випрошувати більше.

10 Аріна

Поцілунки Олександра змушують забути про все на світі. Я вже не тямлю, де я і що я. Є лише наші збиті подихи, переплетені в одне. Чіпляюсь за його плечі руками, аби не впасти. Він якось тримає рівновагу, при цьому підтримуючи мене знизу. Здається, я розпечена до стану рідкого полум'я.
Цей вогонь пожирає мої нутрощі. І Бездушний — єдиний спосіб вгамувати пожежу. Думки про те, що це якось небезпечно, що треба зупинитись — тонуть в його нахабних доторках.
Мені просто ніхто не дає часу оговтатись і подумати про те, що відбувається. Більше немає розмов, які так приємно лоскотали свідомість. Тепер тільки впевнені дії.
Мені до нестерпного хочеться, щоб він не зупинявся.
Відчуваю його губи всюди, і розумію — мій одяг якимось чином випарувався. Так само як і Олександр позбувся футболки. Тепер мої пальці ковзають по його оголеному торсі. Я торкаюсь шкіри, відчуваю його міцні м'язи, які перекочуються під моїми долонями. Сама собі не вірю. Певно я марю — бути такого не може. Я б згоріла від сорому, якби навіть на мить уявила це собі раніше.
Але зараз — все так природно. Так, ніби я створена саме для нього. Олександр та чітко вгадує, де саме мені приємно. Торкається що раз сміливіше. 
Тривога, що було піднялась вгамовується черговим палким поцілунком. Все це так несподівано приємно. Ніби зірки запалюються над головою. 
- Ти зводиш мене з розуму, - шепоче Олександр на вушко. - Тобі подобається, те я що роблю?
- Так, - бурмочу я.
І розумію, що моє так звучить як повна капітуляція. Страх охоплює мене з новою силою. Але часу аби його усвідомити мені не дають.
Це відбувається стрімко, боляче, і до нестерпного приємно. Я не розумію, як взагалі можна відчувати ці дві речі одночасно. Через біль — насолоду. 
Олександр щось каже, та я його не чую. Мене розносить на атоми. Я втрачаю себе і світ навколо себе.
- Ти не казала, що ти незаймана, мишко, - з ніжністю каже чоловік за мить. Він пригортає мене до себе, заколисує в своїх обіймах.
Ця ніжність від нього така пронизлива. Я не пам'ятаю, щоб колись мене ще хтось так обіймав. Сильно, ніби намагаючись захистити від усього світу. В його руках стільки спокою в цю мить. А моє тіло таке стомлене і одночасно дуже задоволене. Я заплющую очі вткнувшись в його груди, вдихаю його запах. Повірити не можу що саме тут я знайду стільки безпеки і спокою. Чую як Олександр цілує моє волосся. І провалююсь в дрімоту. Невиправдано щаслива, що він зараз поруч. Дурепа.