Дев'ятий розділ

9 Аріна

Я підхоплююсь різко. Хто тут — дружина? За вікнами смеркається. Скільки я проспала? Кроки лунають зовсім близько. І поки я намагаюсь пригладити волосся, що явно збилось в гніздо на голові, над мною спалахує люстра. Світло засліплює.
А незнайомка замовкає. Я нарешті можу її трішки роздивитись. В стильному костюмі і пальто, брюнетка з блискучим, ніби шовковим волоссям. Вона примхливо мружиться.
- Ти ще хто така? - питає зло. - Що за чудо в пір'ях?
- А ви хто?
- Я — господиня цього будинку! - вона набуває дуже пихатого вигляду. - А ти — його чергова підстилка! Забирайся! - голос брюнетки переходить на крик. Вона вказує мені пальцем на двері.
- То ви — його дружина? - тупо питаю я. Після сну важко зібрати думки до купи. Мене більше турбує навіть не те, що дівчина сприйняла мене за коханку Бездушного, а те, що мене так і не відвезли додому.
- Ти — що не чула? Геть! - дівчина кидається до мене і хапає мене за волосся. - Шмара! Хвойда! - її агресія виплескується на мене, разом із спробами стягнути з дивану. Від болю я верещу, і починаю відбиватись ногами.
Мене шокує неадекватність дівиці. Будь вона тричі дружиною, це не дає їй жодного права кидатись на мене. Якимось дивом я збиваю її з ніг, і звалююсь з дивана на дівчину зверху.
Машинально відмічаю, як вона смачно пахне дорогими парфумами. Але більше нічого не встигаю — незнайомка вибрикується, намагаючись мене скинути. Я не знаю, що мені робити, тож лиш встигаю перехопити руки з довгими нігтями, що мітять мені в обличчя. А потім світ перевертається, точніше перевертаюсь я, опиняючись на підлозі. Боляче бюсь головою об паркет, дівчина сідає на мене зверху і замахується, з диким вереском. Вся її краса в цю мить така потворна. Я інстинктивно намагаюсь затулити обличчя, аби вона не втрапила своїми пазурями мені в око.
- Стоп! - голос Бездушного лунає як грім. Він перехоплює брюнетку за руку. І тягне на себе.
Та кричить гучніше — їй боляче. Рука вивернута під неприроднім кутом. Але Олександр навіть не думає спинитись і припинити робити їй боляче. Лиш відтягнувши її на кілька метрів від мене відпускає. Дівчина осідає на підлогу, втрачаючи увесь запал.
 - Я скучила, Саш, - крізь сльози, потираючи руку, бормотить вона. - Я просто дуже скучила...
- Я заборонив тобі тут з'являтись, - морозним голосом каже він. - То що це за витівки? Мало того, що приїхала без попередження, так ще і напала на мою підлеглу! Марі, ти в собі?
- Я думала, що вона і ти, ви... - дівчина схлипує. - Мені боляче.
- Ти ненормальна! - він огидливо морщиться. - Неврівноважена істеричка! - голос стає гучнішим. А Марі стискається в клубок. Мені і справді здається, що у дівчини не все гаразд з головою. Бо поведінка аж надто дивна.
- Пробач. Я скаженію від ревнощів.
- Це не мої проблеми! - він зітхає, подає мені руку. Втрачає цікавість до брюнетки: - Ти як, мишко? У тебе подряпина на обличчі, треба її обробити, - контраст його грізності і спонтанної ніжності до мене здіймає цілу бурю в моїй душі.
- Ти не маєш права так з нею говорити! Ти — мій! - озивається Марі. - Ти клявся!
- Тобі треба перевіритись у психіатра, - крізь зуби відповідає Олександр. - Я ніколи тобі нічого не обіцяв. Все це твої фантазії, Марі.
- Ні! - вона підводиться. - Я ж люблю тебе. І ти мене любиш!
- Марі, залиш мій будинок, - але дівчина не слухається. Замість того кидається знову до Олександра. Чіпляється за його плечі в спробі обійняти. Мені її навіть шкода — хоча мить тому вона хотіла мене ледве не вбити. І вилиця по якій прийшовсь удар болить, і шкіра на голові. Але Марі виглядає такою жалюгідною в своєму пориві, що я не можу їй не співпереживати.
Олександр не ввічливо відштовхує її. І Марі знову падає, схлипуючи.
- Я подолала такий шлях, аби просто тебе побачити...
- А тепер забирайся геть, - байдуже відповідає він. - Зараз охорона тебе виведе.
В цю мить, ніби чекаючи знаку у вітальню входить вже відомий мені чолов'яга. Він без зайвої різкості чи грубості піднімає брюнетку. Та починає відбиватись, але чоловік вправно зламує опір — очевидно має в такому досвід. І виводить дівчину.
- Злякалась? - питає мене Олександр. І я розумію — що не скільки злякана, стільки шокована. Хитаю головою. Але серце б'ється неприродно часто, ніби стало завеликим у грудях. І хоче вистрибнути.
Бездушний іде до шухлядки, повертається з аптечкою. Дістає звідти вату і якусь пляшечку.
- Сиди не рухайся, у тебе кров, - каже мені, присідаючи поруч. Від його присутності мені ніби стає спокійніше. Він торкається ранки на моєму обличчі, і я відчуваю як щипає в тому місці. А Бездушний робить губи смішно трубочкою і діє туди.
Він так близько, що я знову починаю бентежитись. Але напевно жодна сила у світі не змогла б мене зраз зрушити з місця. - Треба прикласти щось холодне, бо буде синець, - каже чоловік.
- Хто це був? - нарешті голос повертається до мене.
- Божевільна, - Бездушний знизує плечима.
- Колишня? - уточнюю я. Забагато колишніх навколо нього. І забагато з них неадекватні! Мені б злякатись, але я не можу. Бо зачарована його турботою і м'якими рухами.
- Не щастить мені в коханні, - він ніби читає мої думки. Усміхається. І виходить з кімнати. ЗА кілька хвилин повертається тримаючи пакет з замороженою сумішшю овочів. - Знайшов ось це, приклади, - каже, простягаючи його мені.
- Мені час додому, - згадую я, розуміючи, що за вікном геть темно.
- Завтра поїдеш, - відповідає безпечно Олександр. - Зараз вже пізно.
- Але ж тільки шоста вечора! - відповідаю, зиркнувши на годинник.
- Аріно, я сказав — пізно, значить пізно, - безапеляційно заяляє він. Тим самим тоном, яким щойно говорив з Марі. Мені стає знову страшно. В животі скручується тугий вузол незрозумілих передчуттів. Іноді він виглядає справді як маніяк. Але мені хочеться йому довіряти.

9 Олександр

Я такий злий, що здається зараз зірвусь від цих емоцій. Спочатку мені на зустрічі нагадали про старі борги — і я усвідомив, поки Аріна в полі моєї уваги, її не варто відпускати кудись саму. Захочуть її знищити просто, щоб дошкулити мені.
Вони не розуміють, що на мене це не вплине. Але я покладаю на неї такі великі надії, що буду дуже засмученим, якщо мої плани зруйнуються.
Поява Марії ніяким чином не додала мені спокою. Тож поглядаючи на мишу, яка прикладає холодне до вилиці я з великим зусиллям стримую себе. Не треба її лякати передчасно. Вона зараз цінна.
- Розпоряджусь про вечерю, - кидаю дівчині.
Треба просто вийти, щоб не зірватись на ній. Дорогою до кухні кидаю стільцем об стіну. Хочеться розтрощити все. Але я тримаюсь.
- Що там? - слідом за мною вибігає Аріна. Очі немов два блюдця — перелякані і збентежені.
- Все гаразд, перечепився, - відповідаю їй.
Вона йде назад у вітальню. Я ж випускаю повітря з легень повільно-повільно. Треба тримати себе в руках. Я це не агресія. Я це я. Бездушний. Врівноважений.
Одяг починає тиснути. Розстібаю ґудзики на сорочці, щоб було легше дихати.
Ввійшовши в кухню натискаю кнопку виклику прислуги. Вони у мене видресувані не відсвічувати. Напевно Аріна навіть не здогадувалась, що перебувала увесь цей час в будинку де є кілька людей окрім неї.
- Подайте вечерю через годину, - кажу робітниці. Та киває.
Наливаю собі в келих ром. Запах ванілі трішки мене заспокоює. Так з келихом і повертаюсь до Аріни.
- Ходімо, покажу тобі твою кімнату, - наказую їй.
- Олександре, я не думаю, що мені доречно залишатись у вас, - тягне вона. Праведниця, чорт забирай!
- Мені дуже потрібна твоя компанія, - нагадую їй я. Доводиться розтягнути губи в посмішці. - Ти впливаєш на мене найкращим чином.
Відпиваю знову алкоголь. Тепло у шлунку трішки змінює акценти. І агресія перетікає в інше річище. Я спостерігаю за своєю мишкою — за її плавними вигинами, за тим, як рухаються її стегна, коли вона йде трішки попереду. Мене заводить її показна скромність.
Ставлю порожній келих на якусь і тумбочок. І підхоплюю дівчину за руку. Вона здригається, збивається з кроку. Застигає, сполохано.
- Голова не болить? - питаю у неї. Мене справді попустило. Тепер замість люті в моєму тілі зароджується шалена хіть.
- Ні, все добре, - Аріна усміхається мені. Її пальці в моїй долоні ледь помітно тремтять.
Я торкаюсь вільної рукою її щоки. Ніби хочу роздивитись краще місце удару Там лише невелика подряпина. Але трішки турботи не завадить їй зараз.
Мені ж просто подобається відчувати її запах. Це запах цноти і не розбещеності. Того, що у мене було дуже давно. Переважно моєю здобиччю стають хтиві самки на кшталт Діани. Чи розпещені дівиці як Марі. А от Аріна — зовсім інший фрукт. Смакувати її буде чимось особливим.
- Синця не буде, - кажу. Схиляючись до дівчини ближче. Вона відступає, а пів кроку. Боїться мене. Правильно в цілому робить. Але це лише розганяє мій інстинкт хижака. Наздогнати жертву — ось чого я зараз прагну. Аріна здається ідеальною жертвою. Така спокуслива і така тиха.
Тож роблю крок за нею, притискаючи її тілом до стіни.
- Ви майже голі, - пищить вона.
- Ти що голих чоловіків не бачила? - я усміхаюсь, одночасно відрізаючи їй шляхи до відступу.
- Бачила... Якось клієнт ходив голим по коридору...
- І як? - прибираю волосся з її плечей.
- Він був відразливим і п'яним, - чесно зізнається Аріна. - Ми ледве загнали його в номер.
Я сміюсь.
- А як тобі я?
- Ви не такий.., - вона починає червоніти. - Ви дуже красивий...
Її скромний комплімент ледве не зриває мені дах. Навіть по мету забув. Просто хочу її. І впевнений зараз вона навіть відчуває моє бажання. Та чи взагалі розуміє, що відбувається?
- А ще я який?
- Сильний, - відповідає вона. - Турботливий...
- І що ти відчуваєш до мене?
- Я не знаю, як пояснити.
- Не можеш словами — покажи, - усміхаюсь. Я майже не даю волю рукам.
- Ви хочете, щоб я вас поцілувала? - здогадується за мить дівчина. Я усміхаюсь і повільно киваю. Вона мотає головою. - Це буде дуже неправильно.
- Та чхати на правила, мишко! - розумію, що від неї я не дочекаюсь першого кроку. Надто багато скутості і страху. Тому перед мною складний вибір — почати її цілувати і не мати можливості зупинитись, чи відпустити?