Восьмий розділ

8 Олександр

Миша нервово ковзає задом на сидінні. Я ж думаю, що можливо дарма підбив її на провокацію. Бо мені контролювати себе поруч з нею буде дуже складно. В будинку стільки затишних місць, де можна затиснути це диво в жовтій сукні.
Тіло напружується, розганяється адреналін по венах. Навколо все стає яскравішим, запахи і звуки — гостріші. Я як натягнута струна.
Беру Аріну за руку і веду сходами до будинку. Вона все намагається осмикнути сукню. Чим лише більше привертає мою увагу і розпалює апетит.
- Яка б не була довжина твого плаття — я знаю що під ним, - шепочу їй на вухо.
- Припиніть, будь ласка, - відповідає вона. Розпрямляє спину. Напевно хоче здаватись впевненішою.
Маленька і сильна. Така спокуслива, немов стигла груша. Торкнись і потече солодкий сік прямо мені в губи. Від цих думок штани стають затісними.
Ми заходимо в будинок. Між ошатно одягнутих гостей снують офіціанти. Звичайний банкет на честь дня народження одного з моїх партнерів. Про те, що Аріна без трусиків знаємо лише ми з нею. Всі інші одягнуті як їм завгодно, мені плювати на це абсолютно. Дрескоду тут немає ніякого. Але те, що Аріна про це навіть не підозрює, робить мою гру дуже пікантною. Для нас двох.
- Шампанського? - питаю у дівчини, поки вона роздивляється гостей вечірки. - Ти занадто напружена, мишко.
- Ще б мені не бути напруженою! - огризається вона.
- Прошу, - простягаю їй келих з просеко. Собі беру теж. Не скажу, що на мене подіє цей компот, але руки краще тримати зайнятими.
Ми ходимо поміж людей. З деякими я вітаюсь, і розмовляю. В тім більше спостерігаю за своєю супутницею. Проте не можу робити цього увесь час.
- Сходи до фуршетного столу, - пропоную їй, коли розмова заводиться занадто серйозна.
Дівчина киває. І я відпускаю її руку. А коли хвилин через п'ятнадцять повертаюсь в бік столів, щоб проконтролювати де вона знаходиться, бачу що поруч з Аріною знаходиться Діана.
Мої кулаки несвідомо стискаються. Що ця мегера знову мутить? Невже з першого разу їй не дійшло?
Не дуже ввічливо йду до жінок, розштовхуючи гостей. Я не боюсь, що Діана щось розкаже Аріні. Бо все, щоб вона може сказати — це її маячня.
- Ось ти де, - беру Аріну за талію і тягну до себе. Вона очевидно не чекала такого жесту. Трішки хитається на підборах. - Діано, відійди від нас.
- Сашо, скажи краще, чи Марія знає кого ти вигулюєш щовечора тепер?
- Її це на відміну від тебе не повинно турбувати, - відрубую.
- Але в вашій ситуації їй напевно буде боляче, - осмілюються посміхнутись ця змія з отруйним жалом. Коли сама стрибала в моє ліжко, її не хвилювали ані почуття Марі, ані те, як це виглядає в очах суспільства.
- Це наші проблеми, - відповідаю, відчуваючи як напружується спина Аріни.
Ця дурепа зараз собі теж напридумує щось.
- Ми з тобою ще поговоримо, Діано, - відповідаю жінці. - Ти стала занадто сміливою.
- Є причини, - хмикає стерво.
- Ходімо, Аріно, - тягну дівчину за собою.
- Я нікуди не хочу йти! - вона впирається. Це дратує ще більше ніж сміховинні спроби Діани зіпсувати мої плани.
- Ти забула, що ти тут працюєш, а не розважаєшся? - строго нагадую мишці. Вона здувається. Мені не хочеться занадто на неї тиснути. На все, що я хочу Аріна має погодитись сама. - Ти не моя коханка, - кажу їй на вухо. - Ти мій супровід на кілька вечорів.
- Але...
- Ніяких але, - я виводжу Аріну в коридор. Тут переважно обслуговуючий персонал, який квапиться з тацями. Тому ми не затримуємось і там. Втискую дівчину в якусь кімнатку. Розвертаю до себе.
Красиві риси її обличчя в цю мить спотворені гримасою болі. Очевидно, що Діана наговорила чимало, поки я не бачив. І тепер правильну мишку роздирають сумніви і страх.
- Я тебе домагався хоч раз? - питаю у дівчини. Вона мотає головою. - При тому, що ти мене шалено збуджуєш, - додаю тихіше. - Але я тримаю дане слово. То що тебе зараз бентежить?
- Ваше минуле... - пищить дівчина.
- Тебе геть не стосується, - перебиваю. - Але бачу тобі необхідно все ж більше знати про мене, так?
Вона киває. Що ж, я готував цю промову. Знав що мені доведеться дати їй частину правди. Просто зараз зосередитись на розмові стає важко. Так буває, коли моя темна сутність починає прокидатись. Я піддаюсь імпульсам. А не розуму. І зараз будучи наодинці з дівчиною мені дуже важко перебороти імпульсивність і жагу емоцій.
Я не можу відвести погляд від її губ. Трішки покусані, пухкі, вони п'янять навіть без доторку до них. Не можу не дивитись на тонку жилку на її шиї. Запах її тіла дражнить мене. Це навіть не парфуми, а її власний аромат. Щось квіткове, карколомно смачне. Краще було б вийти з цієї кімнати, а не продовжувати розмову. 
- Все гаразд? - нервово питає Аріна, коли наруга між нашими тілами стає фізично відчутна. В її очах з'являється страх.
Це діє на мене немов удар батога. Я навіть чую примарний луск над вухом. Тягну до себе Аріну. Притискаю її до себе, в безумовному пориві заволодіти тут і зараз. Але замість того роблю надзусилля, і просто обіймаю.
- Все гаразд, - запевняю здушеним голосом. - Не бійся мене.
Я і сам себе іноді лякаю, мишко. Але ж живу якось з цим вже тридцять років.

8 Аріна

Я просто не знаю що робити з ним. Він стискає мене так сильно, що здається зараз тріснуть ребра. Олександр лякає і притягує. А в голові б'ється немов дзвін фраза Діани: “Він одружений. Ти знала?”.
І я чітко усвідомлюю, що я просто іграшка в руках багатія. Нема між нами жодного тяжіння, яке я собі встигла нафантазувати. Стою як дурепа без трусиків в його руках. І слухаю, як гупає його серце. А він напевно з цього тільки насміхається. В той час як його дружина... Де вона? Чому я біля нього як собачка на ланцюгу?
Стискаю кулаки. Треба якось відштовхнути Бездушного. Звільнитись. Але навіть цього я собі дозволити не можу — бо Аля мене підставила!
- Їдь додому! - раптом наказує чоловік. Замість адекватних пояснень.
- Ви впевнені? - перепитую.
- Абсолютно, - він киває. - Так буде краще. Водій зараз під'їде.
Олександр відпускає мене. Відходить на крок. І важко втягує носом повітря. Ніби переборює себе. В ці миті його обличчя в напівтемряві тьмяної лампи здається навіть якимось демонічним. Але від того не менш прекрасним. Так, що у мене стискається душа. Тільки б не закохатись у нього.
- І не здумай в мене закохатись, - ніби читаючи мої думки, каже Бездушний. - Я зламаю твоє життя.
- Ні, не придумуйте, - хитаю головою. А груди ріже від цієї неприкритої чесності.
- От і чудово, Аріна.
Я справді виходжу в коридор. Він не йде за мною. Навпаки. Мені здається за зачиненими дверима я чую глухий удар. Але не зупиняюсь. Раз мене випустили з цієї клітки то треба тікати.
По дорозі мимохіть бачу Діану в кампанії свого некрасивого чоловіка. Що у неї змінилось, що з переляканої вона перетворилась на нахабну? Чим думає переграти Олександра, і чому його це не лякає? А в тім, йому краще знати як поводитись з колишніми.
Я виходжу на вулицю.
- Ти ж подружка Бездушного? - змірюю мене на порозі поглядом якийсь чоловік. Від нього пахне дорогими парфумами і чимось солодким. - Гарненька така. Зателефонуй мені як він награється, - тицяє мені в руки клаптик паперу.
Я машинально стискаю його. Хоча відчуття, ніби доторкнулась до чогось огидного. Ловлю на собі стурбований погляд водія Бездушного. І кваплюсь до машини. Там я почуваюсь в значно більшій безпеці, ніж на вечірці багатіїв з дивними смаками.
Решту вечора я просто маюсь. Всі мої думки про Олександра і його загадки. Одружений. Але де його жінка? Що з нею?
А що між нами? Він так дивився на мене. Це відчуття схоже на ввімкнені лампочки, тільки не на стелі, а в грудях. Ніби він запалює в мені світло. Олександр нічого особливого мені не казав. Але його погляди, він яких у мене прокидались метелики і розпускались крила — вони ж теж щось та значать? Його пристрасні поцілунки — це ж не просто так було? Я тепер аналізую кожен його погляд і доторк. І все більше і більше знаходжу підтверджень того, що він до мене не байдужий. Ну не можна дивитись так, як він, на сіру мишу. Але що такого особливого він в мені роздивився? Чим я його зачепила?
Наступний день проходить в режимі напруженого очікування новин від Бездушного. Я все ще не маю від нього якихось пояснень. Чекаю на нього. Розумію це абсолютно чітко. Мені вже його не вистачає. Але Олександр не телефонує. Я напружено дивлюсь на двері. Як собака. Яка чекає на господаря. Та марно.
З днем приходить ніч. А від Бездушного немає жодних новин. Я розумію, що нас поєднує лише робота. І бачу навіть авто охоронців, коли вибігаю в магазин за продуктами. Але сам чоловік не дає про себе знати. Можливо зрозумів, що не варто мені давати марні надії, якщо він одружений. А можливо в моїх послугах просто немає потреби. Я не розумію нічого! Тільки придумую версію за версією, щоб пояснити цю поведінку.
Та він же попередив — не закохуватись. Не варто й прив'язуватись до нього. У нього бізнес і купа справ. А я — лише випадковий супровід на вечір. То чому ж я так чекаю його знову?
Мене починає охоплювати тривога. Ніч проходить немов в тумані. Наступного дня, аби викинути з голови Олександра і його дивну поведінку я їду в лікарню. І присвячую цей день Тарасу. Але все одно розумію, що боюсь випустити з рук телефон — а що як Бездушному знадобляться мої послуги. Авжеж він не виходить на зв'язок і цього дня. І так ще три дні поспіль. Так, що я вже й не знаю, що думати далі.