Сьомий розділ

7 Олександр

Тіло охоплює підступна ейфорія. Яскраві емоції так мені не притаманні, що я готовий отримувати їх за будь-яку ціну. Зараз саме той випадок. Я майже заволодів сірою бісячою мишкою. І це дарує відчуття власної всемогутності. Зламати чуже життя так просто, коли знаєш які кнопки тиснути.
- Додому? - питає водій не звертаючи увагу на мій стан.
- Я сам сяду за кермо, - кажу.
Хлопець спокійно паркується. Його нічим не здивувати. А я ж хочу до того адреналіну, який вже отримав, додати ще.
Здавалось я вже навчився приборкувати цю темну сторону. Але ні. Варто було з'явитись дівчинці з солодкими, немов стиглі черешні, губами, і той мій бік випірнув з небуття. Насправді він ніколи й не відпускав мене. Керував мною. Або вдавав що спить.
Я вдавлю педаль газу в підлогу. Машина бізнес-класу не дуже пристосована до нічних перегонів, але коли мене хвилювали такі дрібниці. За вікнами проносяться смуги світла, створюючи ілюзію що  я рухаюсь між натягнутих світлових ниток. Я перелаштовуюсь з однієї смуги руху в іншу, обираючи вільну. Ледве вписуюсь в повороти. Від того, що центробіжна сила іноді заносить автомобіль я лише усміхаюсь. Навіть було  б цікаво, якби понесло по оклу. Чи вдалось би мені вирівняти авто з заносу? 
Водій пристебнутий до сидіння матюкається пошепки. Мене це смішить.
В такі миті я відчуваю якийсь особливий смак життя. Живий. Пригадую, як колись влетів на швидкості в бетонну опору. Як виблискувала зварювальна дуга, коли мене діставали з автомобіля. Я тоді теж, здається, усміхався. Єдині емоції, що мені доступні, я можу отримати на вістрі небезпеки. Таке нутро.
“Краще б з тою дівкою розважався”, - краєм вуха чую як бурмоче водій. Різко гальмую. Від вереску шин закладає вуха.
- Страшно, Едіку? - питаю у водія.
- Ні, - хитає той головою. Бреше як дихає.
- Завтра премію тобі випишу, - обіцяю в пориві щедрості. Насправді відданими людьми треба не розкидатись. А Едік по при його обережному стилю їзди цілком мене влаштовує через інші свої якості. - Якщо виживемо, - додаю. І помічаю, що хлопець блідне.
Проте мої емоції вже вгамувались. Короткий спалах минувся так само як і почався. Тож я рушаю далі вже більш стримано. Сам не розумію, що на мене взагалі найшло. Але так буває — з урівноваженого і спокійного я миттєво можу спалахнути. І так само різко охолоняю.
Зараз полум'я в мені розбурхала Аріна. І мені страшенно цікаво уявити, що буде далі. На якій ноті її нудний солодкий смак стане мені поперек горла?
Едік наївно думає, що я не розважився з дівчиною. Авжеж я не переспав з нею прямо на задньому сидінні машини. Хоча, впевнений, прояви я трішки більше зусиль і вона б погодилась. На все. Без грошей. Дурне наївне створіння. Такі як Діана хоча б спробували б викачати з мене лаве. Аріна — ні. Вона справді вважає, що її бідність і гордість велика чеснота. Тим цікавіше буде її зламати. Так, щоб всі її стереотипи про “правильно” і “неправильно” перевернулись з ніг на голову. І звісно ж не забуваючи про головну мету.
Доїхавши до свого дому я відпускаю водія.
Знову опиняюсь сам в будинку. Самотність аніскільки мене не гнітить. Мені на неї в принципі начхати. Хоча не буду приховувати, будинок я купував з розрахунку, що в ньому буде чутно дитячий сміх. Але доля розпорядилась інакше. І це була чи не єдина подія в моєму житті, над якою я не мав жодної влади. Так чи інак все що зі мною відбувалось було результатом моїх витівок, рішень, маніпуляцій. Але не те, що сталось з сином.
Всесвіт ніби показав мені моє місце. Що я не пуп землі. І є речі, які я не спроможний контролювати. Але хіба я колись здавався так просто? Рішення яке я зважив і прийняв буде єдиним вірним ходом. Тим, що змінить вирок на порятунок.
Беру телефон. На ньому з подивом знаходжу пропущений виклик з Цюриху. Навіть не думаю передзвонювати. Тим більше, що абонент залишив смс.
“Сашо, я так скучила. Можна я приїду, хоч на пару днів?” - пише Марія. Пришелепкуватій на цей раз вистачило розуму спитати дозвіл. Пам'ятаю, як вона мене дратувала своєю спонтанністю. Скільки часу мені довелось витратити, аби її видресувати. А потім лялька мені набридла. Вона перестала бути цікавою, стала передбачуваною і порожньою. Тим більше, що зараз у мене нова іграшка.
“Навіть не смій думати!” - різко відповідаю їй.

7 Аріна

Ранок приносить нові виклики. Я довго зважую на що витратити гроші — на їжу собі чи гостинці Тарасику. Коли вже спускаюсь до магазину приходить Смс від Бездушного. “Заїду о шостій. Будь готова. Цьом”. Від останнього слова мене просто заливає червоною фарбою з ніг до голови. Мені ніколи не писали любовні СМС. Тож навіть таке просте послання змушує мене пітніти, червоніти, а серце битись в екстазі.
Апетит авжеж зникає. Замість нього залишається суцільне хвилювання. Лише заспокоївшись через хвилин п'ятнадцять я вирішую, що раз Олександр збирається мене кудись вести, то на їжу я можу не витрачатись сьогодні.
Збираюсь в лікарню. Охоронці переслідують мене як і минулого разу.
- Ти часто стала заходити, - з порогу підозріло питає Тарік. - Щось сталось?
- Скучаю, - відповідаю йому. Не вистачало ще перекладати на дитину свої проблеми.
- Мені теж тут нудно, - відповідає малий. - Коли можна буде вже додому? До мами...
Це просто ріже мене скляними уламками з середини. І всі мої нутрощі починають кровити. Я не знаю, як пояснити дитині, що його мати зараз невідомо де з украденими на його лікування грошима.
- Мама зараз теж лікується, - кажу нарешті. - Вона трішки прихворіла. Але скоро одужає, і приїде до тебе.
- Скоріше б. А я скоро поїду додому? Мені так набридли ці крапельниці.
Пропозиція Бездушного кинута в машині сама спливає в голові. Всього одна ніч і я б купила квиток в нормальне життя Таріку. Доводиться мотнути головою, аби прогнати крамольні думки.
- Дума скоро ти теж одужаєш, - відповідаю йому. - Моя любов обов'язково тебе зцілить.
Брешу нам обом. Лептоспіроз, який здається майже немає шансів підхопити ледь не звів мого племінника в могилу. Інфекцію вилікували. Але ураження пішло на нирки. Я досі почуваюсь винною, адже маю підозру, що захворів він через купання в озері разом зі мною. Іноді мені здається, що всім би було краще, якби захворіла я.
- Мені вшиють нову нирку? - питає Тарасик.
- Так, милий.
- А де її візьмуть?
Ця розмова повторюється через раз. У мене давно заготовлені відповіді. Тож я трішки заспокоююсь. А біль від зради Алі притуплюється.
Погостювавши у племінника, я повертаюсь додому. Треба готуватись до зустрічі з Олександром, який сам не зрозуміло що від мене хоче.
Точніше я доросла людина. І наслухалась від Алі чимало деталей про те, чого хочуть чоловіки. А отже теоретично знаю, що Олександр мене хоче. Але практично я в це не можу повірити. Що така людина як він могла знайти в мені? Сам же сказав, що я сіра миша. А він блискучий, як тисячі сонців. Протилежності не притягуються. Тож я не знаю що думати.
Невже справді розгледів у мені щось особливе? Але що там, коли я сама цього не помічаю? Окрім моєї патологічної доброти у мене нічого немає. Невже йому не вистачає тепла?
А що це цілком можливо. Він же сказав, що у нього було тяжне життя.
Вдома вирішую, що не завадить більше дізнатись про чоловіка. Щоб зрозуміти, хто він. Але в інтернеті так мало інформації. Лише пару статей про покупу бізнесу чи відвідування якогось офіційного заходу. Я не бачу його сторінок в соцмережах. Тож ця імпровізована перевірка не дає мені нічого.
А час між тим спливає. І я розумію, що знову не подумала про гардероб. Швиденько підмальовую очі.
Дістаю сукні Алевтини. Серед них так мало пристойних. Всі як одна - провокативні. Але ж я не хочу зваблювати чоловіка. Не хочу давати йому марні надії на свою легкодоступність.
Вибір падає на атласне плаття яскравого жовтого кольору. Воно здається мені нейтральним. Та і Аля не надто його любила. Плаття майже не ношене.
Я одягаю його. І розумію в чім підступ. Повністю закрита сукня від горла до подолу. Здається максимально скромною. Але довжиною вона лише до середини стегна.
В такому я не можу піти. Але зняти не встигаю. Бо в двері дзвонять. Зиркаю на годинник — лише пів на шосту. Це не може бути Бездушний.
Біжу відчиняти. І знову сюрприз. Бо це таки Олександр власною персоною.
Його пекельний погляд пробігається по моїй фігурі. І я бачу, що йому подобається те, що він застав. І знову мене всю хитає і штормить від його погляду та присутності.
- Ти вже чекала мене? - замість вітання каже чоловік. - Хвалю за пунктуальність.
Його губ нарешті торкається посмішка. Така тепла, що мене підносить ледве не до хмар. Коли я стала така чутлива?