Шостий розділ

6 Аріна

Я їду в автівці до лікарні провідати Тарасика. Але в голові крутиться пропозиція Бездушного. Не може бути все аж так просто. Не міг мене відпустити і попрохати за сто п'ятдесят тисяч гривень лише супровід на кількох заходах. А він саме це і запропонував!
Він щось задумав. Але що?
- Відтепер тебе буде супроводжувати моя людина всюди, - сказав, повертаючись в своє крісло.
- Боїтесь, що я втечу?
- Були прецеденти, - відповідає з легкою посмішкою.
- Я не така.
- Авжеж Аріно, ти не така, - киває. - Ти особлива. Повір, іншу я б не виділив.
Що має на увазі? Мені нічого не зрозуміло. Здається, що я редиска, яку безжалісно висмикують з грядки. Я не відчуваю ані граму щастя від того, що буду вимушена спілкуватись з чоловіком. Краще б він мене викреслив з свого життя. Але на жаль у мене немає грошей, щоб врятуватись іншим чином.
Бездушний чудово розуміє, що я в пастці. І на цьому фоні його пропозиція видається такою щедрою. Він навіть підкреслив, що йому не потрібний секс. І це змушує мене відчувати себе в безпеці. От тільки тіло буквально кричить — тут щось не те!
В лікарні я затримуюсь на кілька годин. І увесь цей час мій супровід сидить біля палати.
- Вам не обов'язково сидіти під моїм будинком, - кажу, коли мене привезли додому.
- У мене свої інструкції, - байдуже відповідає охоронець.
Сподіваюсь, через пару днів Бездушний усвідомить, що це даремне витрачання грошей і зніме свій нагляд. Те, що він прагне контролювати кожен мій крок мене лякає.
Проте опинившись в квартирі я нарешті видихаю. Ніхто не чіпав Тарасика. І перспектива працювати з Олександром вже не така й страшна, як я собі напридумувала.
Зморене безсонною ніччю тіло нарешті бере своє. Тому замість того, щоб прибратись і поїсти, я засинаю прямо в одязі.
Будить мене дзвінок в двері. Кілька секунд я намагаюсь втямити, кого це принесло. Але навіть придумати до пуття нічого не можу.
І з подивом зустрічаю на порозі Бездушного. Чоловік одягнутий в шкіряну куртку і джинси кольору хакі, на ногах ідеально чисті сірі кросівки. Чорне волосся укладене в стильну зачіску.На широкому зап'ястку мигтить браслет зі світлого металу.
Він настільки чужорідний в нашій убогій квартирі, що я не можу відчувати щось окрім сорому.
- Що ви тут робите?
- Заїхав забрати тебе на вечерю, та бачу ти не готова, - чоловік окидає поглядом мою заспану фізіономію. Чорт! Я червонію.
- Треба було попередити, - вичавлюю з себе. - Так би було краще для всіх.
- Я сам вирішую як краще, - він відсуває мене рукою в бік і переступає поріг. - У тебе пів години, щоб зібратись. Я зачекаю.
Звісно сказано все таким тоном, наче мені роблять велику послугу.
У мене починають тремтіти руки. Від сорому, паніки, розгубленості. Я навіть уявити не могла, що Олександр ось так просто прийде в моє житло. Буде ходити і роздивлятись старі шпалери і тріснутий лінолеум.
- Аріна! - кличе, коли я вже майже зачинила двері ванної. - Зроби мені чаю, чи що. Щось ти абсолютно негостинна.
- Вибачте, - присоромлено відповідаю
- Розгубилась? - він знову усміхається.
Бісові контрасти цієї людини! Зранку він був сама крига. Ввечері усміхається, і біля нього хочеться грітись. Сідає за стіл, відсовуючи трохи далі забуту мною чашку з кавою.
- Так, розгубилась, - відповідаю, осмикуючи светр. Запалюю газ. Дивлюсь на свою кухню його очима — і усвідомлюю що навколо суцільний жах. Мені було так погано вчора, що я просто не могла ані посуд помити, ані замести підлогу. Це мене не сильно й бентежило. До того, як більшу частину кухні своєю енергією не заповнив Бездушний.
- Розслабся, - він перехоплює мою руку, і погладжує пальці. - Я виріс в значно жахливішому місці. У вас он хоч чашки цілі. І хліб є.
Ковтаю важку грудку в горлі. Що це значить? Я думала що Бездушний якийсь мажор. А він наче задоволений справленим на мене враженням, продовжує:
- Я тебе розумію краще, ніж будь-хто інший, Аріно. Ти в пастці бідності, і мрієш бодай щось змінити, - його пальці повзуть по зап'ястку в гору. І тіло вкривається мурахами. - Але при цьому принципи не дають тобі йти шляхом сестри.
- В-ви і про неї знаєте? - я висмикую руку з його полону.
- Це було не складно розвідати, - відповідає чоловік. - Тож у світлі того, що я знаю, ти викликаєш у мене якусь навіть повагу.
Я не знаю, що йому відповісти. Тож вдаю, що дуже заклопотана тим, аби залити окропом пакетик чаю.
- Скільки вам цукру? - питаю.
- Я п'ю без цукру.
- Але ж тоді це просто зафарбована вода, - відповідаю я. І відразу подумки лаю себе. Чи то моя справа?
- А ти, значить любиш солодке? - питанням на питання відповідає Бездушний.
- Ну...
- Мені подобаються дівчата, які не обмежують себе в задоволеннях. Навіть якщо це задоволення — тістечко раз в тиждень.
Та що з ним таке сталось? Невже переосмислив свою поведінку? Невже все що він каже — щиро? Я не можу в це повірити. Але коли дивлюсь на Олександра бачу, що він справді дивиться на мене з якоюсь теплотою. І від цього темного, оксамитово-м'якого погляду його чорних як вугілля очей у мене пульс починає скакати в аритмії.
Він такий зараз незвичний. Чому ж тоді мене не покидає відчуття провини перед ним? Невже за те, що думала про нього погано?
- Певно ви краще розбираєтесь в задоволеннях, - відповідаю якусь нісенітницю.
- Для цього мені довелось багато пройти, - погоджується чоловік. Відпиває гарячий чай. І додає: - Цінувати блага можна лише після того, як жив нічого не маючи. Сподіваюсь в цьому ми виявимось схожими. І ти оціниш, те що я пропоную.
- Я теж сподіваюсь, - відповідаю. - Але якщо вже ви тут згадали про мої принципи...
- Вони непорушні, - Олександр киває. - Це мене і привабило в тобі. Йди, збирайся. Часу стає все менше.

У ванній я усвідомлюю, що більшого стресу в моєму житті ще не було. Прямо зараз у мене в кухні сидить офігенний чоловік! Що це як не сон? Але я не можу радіти цьому факту. Навпаки — поруч з Олександром ніби оголились всі мої недоліки! І навіть його слова, вони ніби й правильні, але я не можу їх сприймати за щирість.
Умиваюсь. Роблю зачіску. Лечу у спальню, щоб одягнутись. З парадно-вихідного у мене невеликий вибір. Я зариваюсь з головою в гардероб. І натикаюсь на плаття Алі. Ось у кого ціла купа різноманітного шмаття - мені навіть гидко було раніше його торкатись. Але зараз відчуваю потребу виглядати красивою. Я швидко вибираю шовкову сукню бордового кольору. Авжеж я б таку ніколи в житті не одягнула — тому, що мені немає куди так одягати. Але на вихід з Олександром мені здається доречно бути в дорогому одязі.
Після того як сукня обтікає моє тіло прохолодною хвилею, я схиляюсь до дзеркала, аби зробити макіяж.
- У тебе красива спина, - чую від дверей. І ледве не вибиваю собі око тушу з переляку.
- Не занадто відверто? - питаю у Бездушного. Боюсь навіть повернутись до нього.
- Ні, все ідеально.
- Я не спитала куди ми йдемо...
- В ресторан, - він спостерігає, як я витираю ватним диском чорні плями з щоки і навколо ока. - Розпустиш волосся, - ще раз обпікши поглядом спину, додає. - У тебе така мила родимка над лопаткою, не хочу, щоб хтось її бачив, окрім мене.
- Я вам не належу, - нагадую, бо від його останніх слів метелики в животі спурхують з новою силою. Тож мої слова навіть більше для мене, аніж для нього.
- Я пам'ятаю, - Олександр підходить до мене майже впритул. Тепер у ростовому дзеркалі шафи-купе ми відбиваємось вдвох.
Високий, випещений він, і тендітна я. Ця картинка врізається мені в пам'ять. Олександр веде рукою по моїй талії, обіймаючи мене і притягуючи до себе. Так, щоб я всією оголеною спиною відчувала його жар. І при цьому дивиться мені в очі в дзеркалі.
Мене ніколи в житті так не штормило, як в цю мить. Я ніби опинилась в кіно. Але дуже реалістичному. Адже я відчуваю як здіймаються від подиху чоловічі груди за спиною. І сама роблю вдих в такт.
- Ми пасуємо одне одному, мишко, - шепоче він мені на вухо.
- Будь ласка, припиніть, - ледве не благаю я. Ноги слабнуть. В скронях шумить. Він занадто сильний. І на мить хочеться повірити, що я справді його цікавлю.
Намагаюсь розірвати зоровий контакт. Переводжу погляд на його руку, яка гарячою праскою обпікає через тонкий шовк мій живіт. Помічаю татуювання що виглядає з-під закоченого рукава.
- Що у вас там? - питаю, аби хоч якось перемкнути свої думки.
- Малюнки, - він усміхається. І його посмішка така сексуальна та зваблива, що я, здається, зараз втрачу рештки розуму. - Колись мені було дуже погано, - Олександр закочує рукав, демонструючи змію, що обвиває його руку. - І я вирішив, що татуювання вгамує мій біль.
- Допомогло?
- Це як наркотик, - він продовжує усміхатись. Очевидно, тема про татухи йому дуже приємна. - Чим більше б'єш, тим більше хочеться. Але допомогло інше.
- Що?
- Гроші. Ходімо, вже й так запізнюємось, - різка зміна теми збиває з пантелику.
Але його слова вже посіяли купу сумнівів в моїй голові. Я вже не можу на нього дивитись як на шматок криги. Я починаю йому співчувати. Тому, що він геть не проста людина. І у нього напевно в житті було багато болі. Він сам у цьому зізнався. Тож, можливо в мені він бачить якийсь відгомін свого минулого. І я викликаю у нього інтерес. В це дуже складно повірити. Але всім своїм виглядом Бездушний демонструє саме зацікавленість. Дорогою він розпитує мене про те, як так вийшло, що Тарас опинився в лікарні. Скільки грошей треба йому на операцію, чи знайшли ми вже донора.
Це його людське ставлення мене неймовірно підкупляє. Поки він поводився як псих, я сторонилась його. Але як тільки він став нормальним, я вже не можу йогоігнорувати. Я визнаю, що в ньому є якесь тепло, яке вдало маскується за бездоганністю і холодом. Але якщо придивитись, то під маскою стовідсотково криється зовсім інша людина. Та, яку мені тепер теж хочеться пізнати більше.