Четвертий розділ

4 Аріна

Але переступивши поріг палати Таріка я намагаюсь відігнати від себе всі тривожні думки. Хлопчик виглядає змученим. Сині кола під очима і набряки.
- Хто тут у нас сумує? - радісно питаю я.
- Аріна! - на обличчі малого з'являється посмішка. - Я тебе не чекав!
- Сюрприз, - дістаю з сумочки гостинці.
Дієта у малого дуже сувора. Доводиться ретельно обирати продукти. А він так хоче простих дитячих радощів.
Я супроводжую племінника на діаліз, і поки він лежить під крапельницею, намагаюсь якось розважати історіями. Хоча самій мені геть не весело. Я не можу змиритись з вибором Алевтини. Її слова відлунням б'ються в моїй голові. Всі ми для неї немов сміття.
Закінчивши відвідування плентаюсь додому. Сподіваюсь, Аля вже забралась геть. І я зможу нарешті побути на самоті з своїми думками.
Перед під'їздом звертаю увагу на чорний позашляховик, який буквально перекриває підхід до під'їзду. Але сил обурюватись нечемним водієм у мене немає. Хоча і розумію, що таким чином він перекрив пандус для матусь з візочками та інвалідів.
Обходжу блискучого монстра. Та потрапити в під'їзд не встигаю. Двері відчиняються, і двоє чоловіків стрімко кидаються на мене.
Це відбувається в лічені секунди. Мене хапають, скручують, затуляють рот. І тягнуть в нутрощі машини. Я навіть перелякатись не встигаю. Бо все виглядає так нереально, що свідомість відмовляється сприймати це.
Опинившись на задньому сидінні і кволо відбрикуючись від рук, які сповивають мої ноги скотчем, я нарешті усвідомлюю — мене викрадають. Де і сили беруться на спротив.
- Шеф сказав не псувати тебе, - каже мені чоловік в дорогому костюмі. - Тому не ускладнюй мені роботу, кралю.
Відповісти я не можу — сіра клейка стрічка перекриває мій рот. Роблять все так злагоджено і швидко, що я миттєво втрачаю можливість опиратись і покликати когось на допомогу.
Двигун заводиться рівно, про мене, кинуту на задньому сидінні просто забувають. Хоча я розумію, що ця байдужість лише видимість. Насправді кожен мій рух під контролем цих бандитів. Але навіщо?
Так, припинивши беззмістовно борсатись, я нарешті задумуюсь — а що власне сталось і куди мене везуть? Можливо це розіграш? Може Аля влаштувала, щоб поставити мене на місце після ранішньої сварки? Але це так на неї не схоже.
Тоді мене переплутали? Сестра влізла в якісь неприємності? І зараз тікає закордон, а мене сприйняли за неї? Ми справді схожі — сестри ж. Обоє темноволосі. Але вона така худа, що переплутати нас двох можуть лише повні телепні. Тож відповідей на свої питання я так і не знаходжу.
А ми тим часом припиняємо рух. Дверцята відчиняються, і мене не дуже грубо виймають з автомобіля і несуть в якийсь двір. Бувши закинутою на плече викрадача я переважно бачу різнокольорову бруківку і частину ідеально рівної клумби.
Потім — підлогу будинку. Блискучий полірований паркет, яки противно поскрипує з кожним кроком. Заносять мене на щастя не у підвал. А у вітальню. Саджають на м'який, обтягнутий синім оксамитом диванчик.
І залишають одну. Я озираюсь, відмічаючи розкіш будинку. Але це мене не заспокоює ані на крихту.
Потім крізь стук власного серця знову чую скрип паркету. Хтось іде. Він зі спини. Але мені вже холодно. І страшніше в рази.
- Ти змусила мне запам'ятати твоє ім'я, - каже знайомий до болю в кістках голос. - Аріна.
Рівень гормону стресу злітає до критичної відмітки. Я ледве не задихаюсь від тахікардії. В грудях збирається клубок. Я так багато хочу йому сказати, але видаю лише тихе нявчання. А він не поспішає показуватись мені на очі. Замість того долоня лягає на моє плече. Придавлює до дивану. Я борсаюсь, щоб позбутись цього доторку. Яким придурком треба бути, щоб викрасти людину серед білого дня?
І, чорт забирай, про це навіть ніхто не дізнається — бо Аля поїхала з країни. І не скоро повернеться. А з роботи мене звільнили. На цій думці мені стає реально страшно. А що як Олександр маніяк? Він же може тримати мене в своєму будинку і робити зі мною що завгодно. І про це навіть ніхто не буде здогадуватись, окрім його мовчазних прислужників. А такі люди точно не підуть в поліцію, здавати свого шефа.

- То що ж з тобою робити, сіра мишка? Чи то пак — сорока? - він продовжує тримати мене за плече. Обходить диван по колу. І постає перед моїми очима.
Чомусь уява малювала Бездушного в строгому костюмі, бездоганного до зубовного скреготу. Він і був бездоганний. Але напівоголений.
“Чорт! Чорт!”, - б'ється думка в голові. Він же зовсім псих якийсь. Сорочка розстебнута до пояса і висмикнута зі штанів. Замість брюк — сірі джинси. Вони провисають на стегнах. А моє обличчя взагалі знаходиться на рівні його пупка. Думати я собі наказую саме про пупок. Може ще про пряжку ременя. Але замість того звісно думаю про доріжку волосся, косі м'язи і татуювання з самого низу живота.
Повільно Олександр присідає поруч зі мною так, щоб дивитись мені в очі. Холодна безодня його зіниць приводить до тями. Він не палає хіттю чи якимось збоченим вогнем. Очевидно, ситуація його аніскільки не збуджує. Я відчуваю пекучий сором від тих фантазій, що пролетіли і краєм крила затуманили мені розум. Звісно мої щоки палають від збентеження.
Що ж він, чорт забирай хоче?
Бездушний тягнеться до скотчу і ривком зриває його з моїх губ.
- Я роблю це не для того, щоб слухати твої жалюгідні виправдання, - попереджає мене. - Я і так все знаю.
- Знаєте що?! - хапаючи жадібна повітря, і відчуваючи як від несподіваного болю з кутиків очей стікають сльози, питаю.
- Навіщо ти вкрала гроші, - відповідає він.
Сумніви в адекватності Олександра стрімко повертаються. Про які гроші він говорить? Господи, здається я потрапила в якийсь сюрреалістичний фільм. Все навколо — розкішний інтер'єр, затаюваний тренований чоловік навпроти, мої зв'язані руки: це все не може бути реальністю. А тим більше нереальні звинувачення.
- Які гроші? - перепитую тупо я.
- Мої гроші.
- Ви здуріли? - більше не можу витримати обурення. - Це ваш якийсь хитрий план, щоб виправдати свої злочини?
- Будеш говорити в такому тоні — заклею рот!
- Та робіть що хочете! Ви і так робите що хочете! - я вже не в силах стримувати обурення.
- Це моя прерогатива, - він киває. - Робити те, що хочу.
- Звільніть мене і відпустіть! Мене будуть шукати! - пропускаю його хвалькуватий випад повз вуха.
Нереальність того, що відбувається, придає мені хоробрості. Як можна боятись того, що не відчуваєш як загрозу? Чи може просто від нервів і страху в мені щось зламалось. Передоз адреналіну дало відчуття безсмертності.
- Кому ти треба, щоб шукали? - хмикає Олександр. На його чолі з'являється зморшка. Так, наче розмова йде не так, як він собі планував. Мене обдає енергією його роздратування. Наче електричний розряд проскакує між нами.
- Думаєте, мною ніхто не цікавиться? - з викликом задираю підборіддя.
- Ти сьогодні зовсім зухвала, - він відходить до столу. Наливає собі в келих якийсь напій. Повертається, трішки задумливий до мене. - Мені подобається, - нарешті усміхається. - Тим цікавіше буде тебе зламати.
- Думаєте я боюсь ваших погроз? - відповідаю йому. В душі зріє відчуття, що зайняла правильну позицію. Лиш би не помилитись.
- Думаю, ти хитріша, ніж хочеш здаватись, - відповідає він. - Отже, повертаючись до боргу. Якщо повернеш гроші, то я не буду виставляти високі штрафи, - п'є з кришталевого келиха. Спостерігаю як рухається його карк, коли чоловік робить ковток. І помічаю, що на грудях у нього теж темніють татуювання.
Олександр схожий на дикого звіра. Такий же енергійний, створений з перетягнутих жилами тугих м'язів, ніби велетенський хижак. І кола він навколо мене накручує так само як тигр навколо жертви.
- Я не розумію про що ви, - нарешті відповідаю йому. - Я вам нічого не винна.
- Тобто будеш заперечувати, що взяла гроші з мого сейфа? На лікування племінника очевидно...
Він і про Тараса знає! Але щодо грошей — я б в житі до такого не додумалась!
 - Будеш заперечувати, - він читає протест і обурення на моєму обличчі. - Заперечуй, ну ж бо. В той час як ти це робиш, мої люди перевозять твого племінника в іншу клініку.