Другий розділ

2 Аріна

Прибирала я понад годину. За той час встигла і розлютитись і заспокоїтись. Олександр Бездушний занадто пихатий. Цього не можна заперечувати. Але я не втому становищі, щоб сперечатись з ним. Тарасик вже пів року чекає на операцію, щоденний діаліз просто виснажує дитину. Я мушу його врятувати. Тож кожна копійка зароблена нехай і у Бездушного у мене вже на обліку.
- Ну як там? - мружить очі біля телевізора Аля. - Змогла щось витиснути з свого нового шефа?
- Він нестерпний, - коротко переповідаю сетсрі новини.
- У нього просто недотрах, - відповідає вона. - Я приготувала макарони, будеш? - змінює тему.
- Я на кухні готелю поїла, - чесно відповідаю я. Пощастило з кухарями, вони завжди намагаються мене хоч підгодувати.
- Знайшла б собі мужика — щодня б їла в ресторанах, - відповідає сестра.
- Ти провідувала сина? - змінюю тему.
- По перше, мене не дуже охоче туди пускають, - бреше вона. Лікарям начхати на її діагноз, поки вона не бризкає своєю кров'ю навколо себе. - По друге, мені не надто приємно його бачити в такому стані, - лише частка правди. Скоріш за все Алевтині в принципі неприємно бачити сина. - Він так страждає.., - вона зітхає. Відчуваю, зараз заведе розмову про гроші.
- Я завтра сама його провідаю, йому потрібна підтримка, - відповідаю я. І швидко ховаюсь у ванній.
Мені просто немає що відповісти Алі. Сама вона ніде більше не працює. Після того як їй поставили діагноз ВІЛ, вона просто закрилась в собі. Потім винила всіх навколо у хворобі. І покійна мати винна була і я й авжеж син.
Це зараз Аля трішки змирилась з тим, що можна жити і з такою хворобою. От тільки змінювати коханців з попередньою швидкістю вона собі більше не може дозволити. Завжди існує ризик, що хтось дізнається про її діагноз. І тоді її збиратимуть по шматках в різних сміттєвих баках. З іншими чоловіками вона не тягалась.
Це пригнічує сестру, яка вже встигла звикнути до розкоші і легкого життя. Та як виявилось життя її було не просто легке, а дуже легковажне. Я не можу її в чомусь звинувачувати. Вона обрала єдиний шлях який бачила, щоб витягнути мене і Тараса з повних злиднів. Шкода лише, що цей шлях виявився кривим і сумним.
Я стою під тугими струменями води. І там де мене торкаються жалючі струмінці мені здається, що це новий шеф пропікає своїми дотиками. Він і є такий — різкий, жалючий, неймовірно холодний і одночасно обпікаючий. Краще б він звісно був некрасивим, старим імпотентом. А не чоловіком в повному розквіті сил. Навіть страшно уявити себе пору з ним ще раз. Його присутність пробуджує в мені такі дивні відчуття. Хочеться уступити інстинктам, плавитись під його руками. Ловити його запах і доторки. Його буйну силу, яка так і пре в різні боки. Метелики в животі відчайдушно кричать мені, що Бездушний — це пастка. А не мрія.
На щастя наступного дня, коли я забігши в лікарню, в пригніченому настрої приїздю на роботу, Бездушного в готелі немає. Замість нього в кабінеті сидить тітка років сорока. Вона вимагає каву, смаколики з кухні і перебирає папери та щось клацає в комп'ютері. Закрадається надія, що можливо нового власника ми більше і не побачимо. Він просто поставить нового управителя. І наше розмірене життя за містом продовжиться.
“Сосни” я дуже люблю. Тут затишно, по домашньому гостинно. Великий хол ми завжди прикрашаємо до свят, гості часто влаштовують вечірки — дні народження, весілля, корпоративи. Тож сумувати ту не має коли. І платили завжди добре. Лише останні пів року, після смерті власника, справи готелю пішли на спад. Проте, можливо Бездушний, як гарний бізнесмен змінить все на краще. І навіть підвищить нам зарплати.
Аби ж то я знала, чим все обернеться вже через пару днів.

Аля так і не припинила ходити до мене на роботу. Вже цього ж вечора вона сиділа на рецепції і роздивлялась клієнтів. У мене не повертався язик прогнати її. Я прекрасно розуміла, що їй неймовірно гнітюче перебувати вдома самій. Проте іноді прорізався гнів. Могла б цей час провести з сином. Але у сестри завжди було тисяча причин не їхати в лікарню.
Я ж кожну вільну хвилину намагалась провести з малим. От тільки цих вільних хвилин у мене було обмаль. Після відвідування Таріка я почувалась ще певний час пригніченою і дратівливою. Він мучився під постійними крапельницями. Останній місяць провів майже безвихідно в лікарні. Я оплачувала йому доглядальницю. Це теж з'їдало частину мого доходу, тому гроші на пересадку нирки збирались дуже повільно.
Цей вечір в сестри був вдалий — вона підчепила якогось гостя готелю і агресивно фліртувала з ним. Можливо далі флірту б нічого й не пішло. Та коли я повернулась після розмови з персоналом, на яку мене відволікли, Алі в холі вже не було. В душу закрався страх — якщо вона справді звабила чоловіка і тепер той наражає себе на смертельну небезпеку.
Проте скоро Алевтина повернулась абсолютно щаслива.
- Ти переспала з ним? - прошипіла я.
- Звісно ні! - вона грайливо посміхнулась. - Але він дуже хотів...
Було таке відчуття, ніби цей короткий час дав їй можливість відчути себе знову живою. Я відчула укол сорому. Сестра справді страждає. Тому свої нотації я залишаю при собі.
Наступні два дні походять спокійно. Саме через те, що Бездушний не з'являвся в готелі. Але все добре колись закінчується. От і наш короткий відпочинок від шефа.
Він заявився в четвер з самого ранку. Коли всі нормальні люди спали у своїх номерах.
Ідеальний. Неперевершений і холодний як шмат мармуру. Дивиться навколо так, ніби вступив у лайно. Він заходить в приміщення і відразу дивиться на мене. Вибиває мені повітря з легень одним поглядом. Не розумію, звідки стільки неприязні я в ньому викликаю. Хоча сумніваюсь що в цьому світі є бодай одна людина, на яку він дивиться схвально. Сироти виступають на шкірі, коли я розумію, що зараз він зі мною почне говорити.
Але шеф ковзає по мені байдуже. І йде в ресторан.
Несподівано я відчуваю розчарування і дрібку ревнощів. Навіть толком не вдається ідентифікувати ці відчуття. Якого біса Аріш? Невже увага Бездушного для тебе щось стала вартувати? Що за такі диявольські уміння у нього є?
Але вдіяти я вже нічого не можу. Олександр у своїй відстороненості як надпотужний магніт. Тому не можу нічого з собою зробити — краєм ока поглядаю на чоловіка. Той сідає за столик і махає, щоб йому принесли каву.
- Арін, - від сороміцького зайняття з споглядання шефа мене вириває один з офіціантів. - Там клієнт вимагає замінити сніданок і викликати адміністратора.
- Біжу! - господи чому це відбувається прямо на очах у Бездушного? Мене і так з невідомих причин теліпає всю. А тепер маю ніби на екзамені вирішувати ситуацію з норовливим клієнтом.
Я пробігаю повз столик з Олександром, він ліниво і не дуже зацікавлено спостерігає за залом. В тім в ресторані в цю вранішню пору не дуже багато людей. Сніданки у нас подаються скромні. За принципом шведського столу, і багато гостей їх неберуть. Тому я взагалі не уявляю, чим може бути незадоволений постоялець.
- Це — лайно! - він вказує на тарілку з омлетом. - Як ви можете подавати таке гостям і включати в рахунок?
- Зараз розберусь, - кажу я ледве не пошепки.
- Що? Дівчино, говоріть гучніше! Ви що язик ковтнули? - клієнт налаштований сваритись. Є такий тип людей — йому треба випустити агресію. А ми — прислуга. Як боксерські груші для биття. Дивлюсь в його ситу пику з обвислими щоками.
- Я сказала, що у нас готують сніданки високої якості, - чітко відповідаю я. - Якщо вас не влаштовує омлет, можете взяти кашу чи американську яєшню...
Ось так. Я теж можу бути строга. Особливо відчуваючи ледь зацікавлений приціл погляду Бездушного в спині.
- Я не хочу труїтись вашим лайном! Я хочу назад свої гроші! - бушує товстун.
- Щось сталось? - присутність Бездушного відчуваю всім тілом. Розумію, що він підійшов дуже близько до мене. І шкіру поколює від його енергії. Ніколи не вірила в подібну маячну. Але зараз я реально відчуваю готре проникнення Олександра в мій особистий простір. І це таке відчуття наче тебе кропивою б'ють — пече, коле, бентежить до атомів.
- А ви ще хто в біса такий? Вступитись виріши за цю пройдисвітку? - перемикає свою агресію на Бездушного клієнт. І несподівано блідне. Я боюсь повернутись назад і побачити погляд який дарує гостю Бездушний. Напевно дивиться так, що товстун заціпився від страху.
- Це мій готель і мої підлеглі, - знову той самий тон беззаперечного власника, чию гордість у вигляді колекції дорогих речей намагаються принизити. Ніби і приємно, що шеф захищає своїх. Але водночас більше страшно. - Хто дав вам право на них кричати...
- Я плачу гроші, - невпевнено відповідає товстун.
- Я їх не сильно і потребую, - відповідає Олександр. - У вас двадцять хвилин, щоб покинути наш заклад.
І товстун йде. Він просто не знаходить в собі сили сперечатись з Олександром. Дивовижно.
- Тепер щодо тебе, сіра миша, - шкіру на шиї обдає його теплий подих. Дисонанс пробирає до кісток. Як він може бути таким теплим і водночас холодним немов камінь.І якого чорта він схилився майже до мого вуха? Це так інтимно і так неправильно.
- Мене звати Аріна, - несподівано навіть для самої себе відповідаю я. Звідкись же взявся цей глибинний протест. Повертаюсь до нього. Дарма. Ми так близько. А він такий високий, що мені доводиться задерти голову, аби бачити обличчя. Та бачу я переважно губи. Чіткі. Чуттєві. Авжеж красиві. Так, що пульс починає стрибати в аритмії. Як би мені не знадобився дефібрилятор з аптечки...
- Я не питав твого імені, - відповідає Олександр. І я ловлю кожен рух його губ. Тіло наповнюється теплом. Лід і полум'я сплітаються в мені. - Тим більше. Коли у тебе є бирка, - він підчіплює пальцем мій бейдж. Ніби ненавмисно, але зачіпає груди.
Боже, зупини цю бурю, що здіймається в моєму тілі!