Останній маневр Едуарда VII

      Минули роки, і золоті сутінки огорнули королівську опочивальню в Букінгемському палаці, де згасало життя великого монарха. Світло, що колись сліпуче вигравало на кожній його грані, тепер тихо тьмяніло. Але навіть на порозі небуття вихованець принца Альберта виявив ту вищу, святу мудрість, яка вирізняла його серед усіх правителів світу.

      Він був люблячим чоловіком і турботливим батьком. Саме тому його останнім, найвеличнішим актом любові стало рішення захистити свою родину від пекучого болю — від споглядання його передсмертних мук. Він прагнув залишитися в пам'яті дітей та дружини непохитним титаном, чий алмазний блиск не здатна зруйнувати навіть смерть.

      Королева Олександра, чиє серце роками б'ялося в унісон із державним обов'язком, схилила голову перед цією шляхетною волею чоловіка. Вона зробила крок нечуваної великодушності й сама прочинила двері для Аліси — молодої подруги короля.

     До ліжка тихо підійшла молода жінка. У її фігурі не було придворного пафосу, лише тиха готовність стати ангелом-провідником крізь браму вічності. Вона стала тією сестрою милосердя, яка взяла на себе весь важкий тягар споглядання людської немочі. Король міцно тримав її за руку, і в цьому жесті ховався його останній дипломатичний маневр: він віддав свої страждання тій, яка могла їх витримати, і цим живим щитом назавжди закрив рідних від жаху смерті. Його родина стояла поруч, але бачила лише величний, спокійний відхід володаря. Алмаз не розбився — він просто перейшов у вічність, залишивши світлі грані своєї спадщини в історії назавжди.

6 травня 1910 року.
Лондон.

      Кімнату затягнуло густими вечірніми сутінками. Кожен подих давався Берті з неймовірними зусиллями, наче його груди стискав залізний обруч — такий самий важкий, як і корона, яку він носив ці роки. Смерть стояла на порозі, і він відчував її холодний подих.

      Але його очі були розплющені, і дивилися вони не на королівські штандарти. Поруч була вона. Його близька подруга, його притулок від державних бурь, жінка, яка знала кожну тріщину в його душі.

       Берті міцно, наскільки дозволяли залишки сил, тримав її за руку. У голові гарячковим вихором проносилися спогади про січень 1901 року — кімната в Осборн-хаусі, сухий запах ліків і скляний, повний докору погляд помираючої королеви Вікторії. Він пам’ятав, як йому було боляче стояти біля ліжка матері, дивлячись на її  агонію і та відчуваючи тягар своєї  перед нею провини. Тієї самої провини, яка почалася з Кембриджа...

       І раптом крізь цей морок у його згасаючій свідомості спалахнуло інше обличчя. Неллі.

       Його далека, прекрасна актриса Неллі Кліфден. Майже півсоліття він змушував себе не вимовляти це ім'я, але зараз пам'ять безжально повернула його туди, в задимлений клуб. Берті згадав тепло її рук на своїх плечах. Вона не була святою, і він не був першим чоловіком у її бурхливому театральному житті. Але Боже, якими ж вони тоді були молодими!!!  Ми ж тоді були ще неодруженими та вільними, і такими чистими у своєму гріху, далеко від кам’яного Віндзора...

       Тоді він розбив її серце, підкорившись волі батьків. Тоді він обміняв її на обов'язок. Серце старого короля стислося від раптового щемливого болю: чи зможе Неллі там, високо, на небесах, колись вибачити йому той жорстокий розрив? Чи зрозуміла вона, що причиною була не відсутність любові, а звичайна банальність - проклята соціальна нерівність і прірва, яка розділяла бідну актрису та спадкоємця світової імперії? Я навіть не попрощався з нею, а просто ув’язнив себе за високими стінами королівського палацу, бо не зміг вичавити з себе заяложених фраз, які в таких випадках говорять звичайним дівчатам багаті аристократи. Чи став я тим Кохінуром, яким прагнув зробити мене батько? Не знаю… Але точно знаю, що після того, як я навіки покинув Неллі, моє серце стало отим твердим і завжди холодним діамантом, яке вже не було спроможне нікого по-справжньому зігріти, хоч як би я цього прагнув… А навпаки  — гострі краї мого серця своїми дотиками постійно ранили ніжне серце моєї любої Олександри. Ні, я більше не задам їй більше ніяких страждань., ніяк і ніколи…  

        Берті важко зітхнув, повертаючись поглядом до подруги, яка сиділа поруч. Він не хотів, щоб Олександра та діти бачили його агонію, яку він бачив коли помирала його мати. Його сім'я не повинна бачити, як ідеальний діамант імперії кришиться на попіл.

— Забери... — ледь чутно прошепотів він, дивлячись у очі своєї подруги. — Забери мій біль. Тільки ти зможеш...

       Це не був selfishness. Це був його останній, таємний лицарський gesture. Подарувати свої останні, найважчі хвилини тій, яка уособлювала для нього саме життя, свободу і пристрасть, а не обов’язок. Він свідомо перенаправив потік своїх страждань туди, де їх могли витримати без королівського трауру — в обійми жінки, яка кохала його просто як людину, а не як монарха.

       Подруга плакала беззвучно, її сльози падали на його гарячу долоню. Вона не відпускала його руку, приймаючи цей страшний, але величний дар. Берті відчував, як із кожним її подихом йому стає легше. Тягар Віндзорів, провина перед батьком Альбертом, ревнощі Олександри, образ далекої Неллі — усе це розчинялося в її теплі.

       Неллі… Перед самим останнім подихом, пам'ять безжально викресала усе з його життя, окрім неї. Він зібрався усією своєю силою, щоб знову потертися щокою об її ніжну сповнену молодістю і трепетним теплом руку, яка була біля нього поруч, коли він був у димному клубі поміж  безтурботних однолітків. 

       Він знову став тим самим хлопцем із кембриджського клубу, якому було просто і неймовірно добре. Його пальці розслабилися. Останній подих злетів із губ легким зітханням полегшення.

       Король помер у спокої. Він захистив тих, кого мав захистити, і залишив цей світ на власних умовах, так і не дозволивши нікому зламати свій бездоганний камінь.