Політична стружка та смертельна тріщина

Осінь, 1861 рік. Віндзорський замок та Кембридж.

Те, чого так боявся лондонський істеблішмент, сталося. Коли Мозес Форсангер завершив роботу над Кохінуром, камінь справді змінився до невпізнання. Він засяяв ідеальною, сліпучою прозорістю, але втратив майже половину своєї колишньої ваги — зі 186 каратів залишилося лише 105.

У пресі спалахнув грандіозний політичний скандал. Газети виходили з кричущими заголовками: «Куди зник справжній Кохінур?», «Принц-чужоземець знищив реліквію імперії!». Обурені критики стверджували, що Альберт просто поруйнував діамант, перетворивши унікальну історичну брилу на банальну, хоч і блискучу європейську цяцьку. Світ не розумів перфекціонізму Альберта. Публіка бачила лише втрачені карати, але не здатність каменю грати зі світлом.

Тим часом у Кембриджі, де навчався дев'ятнадцятирічний Берті, назрівав його власний, значно небезпечніший бунт проти батьківського «різця».

Хлопець, втомлений від залізобетонної дисципліни, психологічного тиску та щоденних звітів менторів, знайшов свій спосіб втечі від ідеального кута 40 градусів, який йому нав'язували. Цим способом стала Неллі Кліфден — молода, весела і легковажна актриса. В її обіймах принц Уельський нарешті відчув себе не майбутнім механізмом імперії, а живою людиною. Він затято протестував, занурюючись у нічні розваги, карти та алкоголь, навмисно розбиваючи батьківську програму виховання на дрібні шматки.

Листопад 1861 року.
Кембридж, Англія.

Тютюновий дим у лондонському клубі «Гаррік» здавався витканим із дорогого шовку. Він повільно підіймався до високої ліпнини на стелі, розмиваючи суворі портрети предків на стінах. Тут, за зачиненими дубовими дверима, не було чути ні докірливого тикання годинників Віндзора, ні сухого кашлю принца Альберта. Тут панувало життя — гаряче, гріховне і справжнє.

Берті сидів за ломбардним столом, обтягнутим сукном кольору глибокого моху. Пальці, які батько так наполегливо привчав тримати перо та політичні трактати, зараз стискали сорочки гральних карт. Але його увага була роздвоєна.

Позаду стояла Неллі. Її присутність відчувалася як затишне, майже тваринне тепло. Вона поклала руки йому на плечі, м’яко обійнявши ззаду, і цей жест для Берті був дорожчим за будь-який королівський маніфест. Час від часу, ніби мимохідь, він ледь помітно відкидав голову назад, терся щокою об її гладкі, надушені жасмином зап’ястки — точнісінько як задоволений, розніжений кіт, який нарешті знайшов своє сонце. Неллі тихо засміялася, її пальці занурилися в його ретельно укладене волосся, безтурботно куйовдячи ідеальний проділ. Принц заплющив очі на секунду. Їм обом було просто і неймовірно добре.

Клубний лакей беззвучно, наче привид, виріс біля столу, тримаючи срібний таріль. На ньому височіли кришталеві келихи, у тонких гранях яких грало густе, як кров, дороге бордо.

Неллі першою потягнулася за вишуканою склянкою. Вона граційно піднесла її до губ, зробила повільний, глибокий ковток, наче куштувала саму молодість на смак. Слідом за цим вона передала келих Берті. Він навіть не подивився на вино — його очі вже знову прикував азарт гри, на сукно впала нова карта. Механічно, одним палким рухом, він перехопив кришталеву ніжку з її рук і висушив келих до дна, навіть не помітивши букету напою. Алкоголь обпік горло, змішуючись із адреналіном у венах.

Берті знову кинувся в гру, його серце калатало, пальці спритно перебирали масті. Весь цей гамір, шарудіння карт, запах тютюну, тепло Неллі та смак вина — все це подобалося йому до нестями, до легкого запаморочення. У цю хвилину він вперше чітко відчув: він став дорослим. Батьківський діамант дав тріщину, випускаючи назовні живу, некеровану людину, яка нарешті мала повне, беззаперечне право на своє власне життя.

Коли чутки про цей роман дійшли до Віндзорського замку, для принца Альберта це стало ударом у саме серце. Усе його життя, уся його математика, покладена на вівтар виховання спадкоємця, здалися йому суцільним крахом.

Попри те, що Альберт уже кілька тижнів страждав від важкої лихоманки та болю в шлунку, він вирішив діяти негайно. Він мав урятувати майбутнього короля Великої Британії від репутаційної загибелі. Ризикуючи залишками здоров'я, принц-консорт поїхав до Кембриджа.

Дощ у Кембриджі не просто йшов — він здавався суцільною холодною стіною, яка відрізала їх від усього світу. Парасоля, яку Альберт тримав тремтячою від лихоманки рукою, майже не захищала від різких поривів вітру. Вони йшли алеєю вздовж річки Кем, і звук їхніх кроків тонув у шурхоті води. Берті йшов поруч, опустивши голову, ховаючи мокрі щоки у комір пальта.

— Ти мовчиш, Альберте, — голос батька прозвучав глухо, але в ньому відчувалася залізна, страшна втома. — Тобі немає чого сказати на свій захист? Газети Лондона вже шепочуться. Сім'я, яка мала бути взірцем для всієї імперії, тепер стала об'єктом пліток через твою слабкість.

— Вона не слабкість, тату! — Берті раптово зупинився прямо під зливою, і його очі спалахнули давнім, стримуваним роками гнівом. — Неллі... вона просто жива! З нею я нарешті відчув себе людиною, а не заведеною лялькою, яку ви з вихователями щодня крутите за ключиком!

Альберт теж зупинився. Його обличчя було блідим, як крейда, а на губах виступила сухість від гарячки. Він подивився на сина поглядом, у якому не було люті — лише безмежне, смертельне розчарування.

— Живою людиною? — тихо перепитав Альберт, і його постать під дощем здалася ще вищою. — Ти думаєш, я вирощував ляльку? Я дев'ять років сидів над твоїми підручниками, прораховуючи кожну годину твого життя. Я висікав з тебе короля, Берті! Я зрізав твої лінощі, твій гнів, твою легковажність, як ювелір зрізає брудний наріст з алмазу. Я приніс у жертву твої дитячі ігри, щоб подарувати світові бездоганного монарха. І що ти робиш із цим огранюванням? Ти кидаєш його під ноги першій-ліпшій актрисі в брудному таборі Керрах!