Політична стружка та смертельна тріщина

Осінь, 1861 рік. Віндзорський замок та Кембридж.

Те, чого так боявся лондонський істеблішмент, сталося. Коли Мозес Форсангер завершив роботу над Кохінуром, камінь справді змінився до невпізнання. Він засяяв ідеальною, сліпучою прозорістю, але втратив майже половину своєї колишньої ваги — зі 186 каратів залишилося лише 105.

У пресі спалахнув грандіозний політичний скандал. Газети виходили з кричущими заголовками: «Куди зник справжній Кохінур?», «Принц-чужоземець знищив реліквію імперії!». Обурені критики стверджували, що Альберт просто поруйнував діамант, перетворивши унікальну історичну брилу на банальну, хоч і блискучу європейську цяцьку. Світ не розумів перфекціонізму Альберта. Публіка бачила лише втрачені карати, але не здатність каменю грати зі світлом.

Тим часом у Кембриджі, де навчався дев'ятнадцятирічний Берті, назрівав його власний, значно небезпечніший бунт проти батьківського «різця».

Хлопець, втомлений від залізобетонної дисципліни, психологічного тиску та щоденних звітів менторів, знайшов свій спосіб втечі від ідеального кута 40 градусів, який йому нав'язували. Цим способом стала Неллі Кліфден — молода, весела і легковажна актриса. В її обіймах принц Уельський нарешті відчув себе не майбутнім механізмом імперії, а живою людиною. Він затято протестував, занурюючись у нічні розваги, карти та алкоголь, навмисно розбиваючи батьківську програму виховання на дрібні шматки.

Коли чутки про цей роман дійшли до Віндзорського замку, для принца Альберта це стало ударом у саме серце. Усе його життя, уся його математика, покладена на вівтар виховання спадкоємця, здалися йому суцільним крахом.

Попри те, що Альберт уже кілька тижнів страждав від важкої лихоманки та болю в шлунку, він вирішив діяти негайно. Він мав урятувати майбутнього короля Великої Британії від репутаційної загибелі. Ризикуючи залишками здоров'я, принц-консорт поїхав до Кембриджа.

Дощ у Кембриджі не просто йшов — він здавався суцільною холодною стіною, яка відрізала їх від усього світу. Парасоля, яку Альберт тримав тремтячою від лихоманки рукою, майже не захищала від різких поривів вітру. Вони йшли алеєю вздовж річки Кем, і звук їхніх кроків тонув у шурхоті води. Берті йшов поруч, опустивши голову, ховаючи мокрі щоки у комір пальта.

— Ти мовчиш, Альберте, — голос батька прозвучав глухо, але в ньому відчувалася залізна, страшна втома. — Тобі немає чого сказати на свій захист? Газети Лондона вже шепочуться. Сім'я, яка мала бути взірцем для всієї імперії, тепер стала об'єктом пліток через твою слабкість.

— Вона не слабкість, тату! — Берті раптово зупинився прямо під зливою, і його очі спалахнули давнім, стримуваним роками гнівом. — Неллі... вона просто жива! З нею я нарешті відчув себе людиною, а не заведеною лялькою, яку ви з вихователями щодня крутите за ключиком!

Альберт теж зупинився. Його обличчя було блідим, як крейда, а на губах виступила сухість від гарячки. Він подивився на сина поглядом, у якому не було люті — лише безмежне, смертельне розчарування.

— Живою людиною? — тихо перепитав Альберт, і його постать під дощем здалася ще вищою. — Ти думаєш, я вирощував ляльку? Я дев'ять років сидів над твоїми підручниками, прораховуючи кожну годину твого життя. Я висікав з тебе короля, Берті! Я зрізав твої лінощі, твій гнів, твою легковажність, як ювелір зрізає брудний наріст з алмазу. Я приніс у жертву твої дитячі ігри, щоб подарувати світові бездоганного монарха. І що ти робиш із цим огранюванням? Ти кидаєш його під ноги першій-ліпшій актрисі в брудному таборі Керрах!

— Бо ваше огранювання мене душило! — закричав Берті, і сльози змішалися з дощовою водою на його обличчі. — Ви хотіли ідеальний Кохінур, тату? Ви отримали його! Але ви зрізали з нього половину ваги, і вся країна тепер каже, що ви його зіпсували! Ви так само хотіли зрізати половину моєї душі, щоб залишити тільки сухий обов'язок. Ви не любите мене, ви любите свій математичний план!

Альберт раптово похитнувся від різкого нападу болю в грудях, але втримався на ногах, міцніше стиснувши ручку парасолі. Його погляд на мить став дивно м'яким, майже благальним.

— Я робив це, тому що люблю тебе, сину, — промовив він зовсім тихо, і його голос ледь пробивався крізь шум зливи. — І тому, що люблю цю країну. Кохінур втратив вагу, так. Але тепер він не згасне ніколи. Я думав, що ти зрозумієш... що ти оціниш кожен мій удар різцем. Якщо ти зараз зламаєшся, якщо дозволиш цим скандалам поглинути твою репутацію — вся моя праця, все моє життя, яке я віддав Британії, піде на порох. Тріщина в діаманті знищує весь камінь, Берті. Невже ти хочеш знищити нас усіх?

Берті дивився на батька. Він уперше помітив, яким старим і хворим виглядав принц-консорт. Його гнів раптово згас, поступившись місцем жахливому, крижаному передчуттю. Хлопчик зробив крок уперед і схопив батька за мокрий рукав.

— Тату... вибачте мені. Будь ласка, ходімо в дім, ви весь тремтите. Я зроблю все, що ви скажете. Я покину її, я одружуся з тією, кого ви оберете... Тільки ходімо в тепле місце.

Альберт повільно поклав свою холодну руку поверх пальців сина. Його дихання було важким.

— Добре, Берті. Ходімо. Сподіваюся, цей різець долі був останнім, який тобі знадобився, щоб зрозуміти.

Вони повернулися до карети, але Берті ще не знав, що цей дощ забрав останні сили його батька, і що ця розмова стане їхнім останнім прощанням на цій землі.