Калькулятор

• А що на той час не було ніяких машинок, які б допомагати рахувати, ну скажимо так, механічних калькуляторів.

— О, ви зачепили дуже глибоку тему, молодий чоловіче! — старий антиквар задоволено кивнув, і в його очах знову спалахнув вогник запеклого історика. Він підлив у кружку Макса ще трохи гарячого чаю з бергамотом.

 — Ваша Аліса точно оцінить цей факт, бо ми говоримо про саму зорю вікторіанського кіберпанку.

Старий відкинувся на спинку крісла, дивлячись на полум'я.

— Механічні калькулятори тоді вже існували, але вони були великою рідкістю і справжнім дивом інженерної думки. Був такий пристрій — арифмометр Тома де Кольмара. Це перша у світі механічна лічильна машина, яку запустили в масове виробництво якраз у 1850-х роках. Вона виглядала як важка латунна скринька з багатьма коліщатками, важелями та циферблатами. Вона вміла додавати, віднімати, множити і навіть ділити! І знаєте що? Принц Альберт, як головний покровитель науки та прогресу, звісно, знав про цю машину. На тій самій Всесвітній виставці 1851 року арифмометр Тома отримав золоту медаль.

Старий підняв догори вказівний палець:

— Але тут є одне величезне «але». Ці машини могли рахувати сухі цифри — скажімо, додавати фунти стерлінгів або множити кількість цегли для будівництва. Але вони не могли прорахувати оптику. Математика, яку Альберт застосував до Кохінура, вимагала роботи з тригонометрією — синусами, косинусами, складними заломленнями променів світла у тривимірному просторі. Жодна тогочасна латунна машина не була здатна на такі обчислення. Це була епоха, коли єдиним потужним комп'ютером був людський мозок. Альберт рахував усе вручну, на папері, за допомогою логарифмічних таблиць.

Старий раптом сумно посміхнувся і перевів погляд на креслення діаманта, яке він щойно намалював на газеті.

— І саме тут криється найбільший парадокс принца-консорта. Він так захоплювався ідеєю точних розрахунків, механіки та ідеальних машин, що почав сприймати все навколо як механізм. Розумієте? Велику Британію він бачив як гігантський паровий двигун, де кожен урядовець — гвинтик. А свого сина Берті він спробував запрограмувати, як механічний арифмометр. Батько думав: якщо я закладу в цю «машину» правильні вихідні дані — шість годин мов, три години історії, сувору дисципліну — то на виході автоматично отримаю ідеального короля.

— Але жива людина — це не латунна скринька Тома де Кольмара, — тихо сказав Макс.

— Саме так! — вигукнув старий, і його голос лунко розлігся серед антикварних шаф. — Жива душа дає збій там, де залізо працює бездоганно. Альберт вирахував кути для каменя до сотої долі градуса, і камінь засяяв. Але коли він спробував так само безжально «обтесати» характер хлопчика, він зіштовхнувся з бунтом. Берті ламався під цим тиском, влаштовував істерики, навмисно провалював іспити. Альберт дратувався, додавав обертів своєму «педагогічному пресу», і це ледь не знищило їхні стосунки.

Антиквар зробив останній ковток чаю і поставив кружку на столик. За вікном на мить спалахнула блискавка, освітивши темні силуети старих лондонських будинків.

— Ну що ж, Максе. Чай допито, дощ трохи вщух, а у вас попереду ніч зборів та потяг до Парижа. Тепер ви озброєні історією. Ваш «Бездоганний діамант Альберта» чекає на те, щоб ви розповіли про нього Алісі.

Старий підвівся, взяв з прилавка оксамитову коробочку, загорнуту в крафт, і протягнув її хлопцеві.