Спустошеність

СПУСТОШЕНІСТЬ - стан морального безсилля, збайдужіння.

-Тоож... ти перевірила ноутбук?
Рука починає терпнути, тому я спішу перекласти телефон у іншу долоню і просто затискаю холодну металеву ручку парасолі між плечем та шиєю, з надією, що це якось полегшить ситуацію. Ненавиджу дощ. Ненавиджу це життя.
- Там нічого не змінилось. Мої вкладки, які я не закрила ще з вечора. Ну і на ньому пароль. Хіба що та бездоганна примара геній-програміст і зміг зламати мій пароль.
- Ти досі думаєш, що то він?
- А ти досі думаєш, що ні?
Оглядаю свої білосніжні кросівки, які вже покрилися каплями болота, і ледь стримую роздратований стогін. А ще, здається, я не вмію користуватись парасолею, бо вона мені ніяк не допомогла. Я все одно мокра з ніг до голови.
- Слухай, Ліві, може ти справді сама переклала і забула? Ти зараз перебуваєш в такому стресі, що воно й не дивно.
- Я вже ні в чому не певна.
Насправді, я впевнена, що нічого не перекладала, але я втомилася думати про це. Краще переконати себе в тому, що це я, аніж цілий день ходити і роздумувати про те, хто б міг відкрити ключем мою квартиру і ритися в моїх речах.
- Я викинула всі листи від нього і тепер не збираюся їх більше читати. І взагалі я написала йому записку, щоб не діставав мене більше, і залишила її біля поштової скриньки.
- Може, й правильно...А може тобі варто звернутися до психолога?
- Жартуєш?- вигукую ці слова настільки голосно, що жінка з собакою, яка йде назустріч, кидає на мене повний нерозуміння і засудження погляд. Відповідаю тим самим. Бо хто ж в таку погоду собаку вигулює?
- Справді, подумай про це. Тобі б...
- Я. Не. Божевільна.
- А я й не кажу цього. Просто вважаю, що це могло б піти тобі на користь. Трохи поговорити, відпустити всі переживання.
Зрештою починає терпнути шия, тому я знову перекладаю парасолю в руку і намагаюся оминути здоровенну калюжу, в якій хлюпаються якісь дітлахи. Не дай боже вони мене обхляпають. Я застосую техніку Френ і відгамселю їх своїм наплічником.
- У будь-якому випадку, у мене зараз немає на таке грошей.
- Їх і не треба. Я б могла домовитись зі своєю мамою, і вона прийме тебе безкоштовно.
- Розповідати твоїй мамі про своїх демонів? Нізащо.
- Але, Олівіє, так далі не можна. Ти сама не своя.
- Зі мною все добре. Це ти тут панікуєш. Мені не потрібна допомога.
Злюсь. Я цілком себе контролюю. Мені не потрібен мозгоправ.
- Але...
- Давай переведемо тему або я вибиваю.
По той бік слухавки лунає гучне зітхання.
- Я знову зійшлась з Генрі.
- Ти, що? Коли вже встигла?
- Вчора, коли пішла від тебе і поверталась додому, він під'їхав, запропонував підвезти, ну і... Ми поговорили і... Одним словом, так вийшло.
Роздратовано завертаю очима. Скільки вже разів вони сходились і розходились. Нічого її не вчить.
- Гаразд, Френ, я вже підходжу до пансіону. Напишу тобі після роботи, домовились?
- Так, вдалого дня.
Сумніваюся, що він буде вдалим.

***
Цього разу, як тільки перетинаю поріг дому, відразу вмикаю світло. Перш ніж пройти далі, кілька секунд вдивляюся в коридор і прислухаюся до тиші, а тільки тоді знімаю взуття і проходжу далі. Це ж треба, раніше я вважала свою квартиру найзатишнішим місцем у цьому зовсім не затишному світі, а тепер боюсь сюди повертатись. Після важкого робочого дня хочеться набрати повну ванну гарячої води, але я занадто лінуюсь це робити. Тому я просто, вже звично, втомлено падаю на ліжко, і думаю про те, чи йти перевдягатись в піжаму, чи просто стягнути з себе весь одяг і не перейматись.
- Привіт.
В одну мить опиняюся на рівних ногах і кляну себе за те, що не ввімкнула світло і в спальні також. Та мені не потрібно світла, щоб знати, хто з'явився в дверному отворі моєї кімнати.
- Якого чорта ти забув у моїй квартирі? Знову.
- Навідався провідати молодшу сестричку своєї дружини,- знову ця самозакохана усмішка. Навіть світла не потрібно. Вона роз'їдає темряву, через що хочеться прикрити обличчя руками.
- Остіне, чого тобі треба? Я зараз не в настрої для душевних розмов.
- Я просто хотів попросити тебе, щоб ти перестала телефонувати і писати Роуз. Ти заважаєш нашому щастю.
Оце так новина. Треба дістати для нього номер мами Френ. Йому він точно знадобиться.
- Ти жартуєш? Я майже не спілкувалася з нею, відколи приїхала... Стривай, то це ти вчора був тут і порпався в моїх речах?

Остін проходить в кімнату і сідає на ліжко, так ніби він тут шанований гість, а не чужинець, якого я мрію виставити за двері.
- Я намагався перевірити твій ноутбук, але не зміг вгадати пароль? Що там? Дата твого першого разу?
- День народження собаки. Що ти хочеш, Остіне?
- Я вже сказав...
- А я вже сказала, що не писала їй, але напишу, якщо ти не припинеш отак вриватись до мене додому. Віддай ключі.
Простягаю долоню вперед, та він тільки кидає на неї презирливий погляд і знову усміхається. Ненавиджу його.
- Тоді хто ж їй пише?
- Можливо, коханець?
Нарешті він припиняє посміхатись. Кидає на мене полум'яний погляд, а я тільки торжествую з того, що змогла порушити його образ байдужого крутія.
- Так, точно. Втомилася від твоєї токсичності і нарешті знайшла собі когось адекватного. Сподіваюся зовсім скоро вона тебе кине і...
Ось і стається те, чого варто було очікувати. Він вдаряє мене в обличчя. Я притуляю долоню до почервонілої щоки, але зі здивуванням помічаю, що не відчуваю болю. Мені навіть подобається. Нехай вдарить ще. Я заслужила на таке, якщо вже друга людина за цей тиждень намагається завдати мені болю.
- Вона кине тебе. Обов'язково кине. Ти їй не потрібен.
Ось він б'є мене знову. Коліном у живіт. Опускаюсь на холодний ламінат. Тепер боляче. Але я тільки усміхаюсь. Я заслужила на це. Я заслужила на все найгірше у цьому світі.
- Навіщо ти це робиш? Нариваєшся. Я ж не хотів зробити тобі боляче.
Його велика долоня опускається на моє плече. Він підіймає мене з підлоги і хапає за почервоніле й спітніле обличчя. Намагається заглянути в вічі, крізь темряву, що покриває нас.
- Ти ж розумієш мене, Олівіє. Я не можу її втратити.
Я дивлюся на нього, навіть не блимаючи очима, і намагаюся збагнути, що ховається за цією маскою крутого й успішного хлопця, що підштовхує його робити такі огидні вчинки. Яка дитяча чи доросла травма змушує його бути таким засранцем? Бо на все є своя причина.
- Ти ж нічого не розкажеш про це Роуз, правда?
Якось знаходжу в собі сили кивнути, і він відпускає мене. Я знову опускаюся на підлогу, яка охолоджує моє гаряче обличчя, а на неї з гучним брязканням приземляються ключі від моєї квартири. І тоді він йде. А я так і залишаюсь лежати. Посеред своєї кімнати. В темряві. Дослухаючись до тріскотіння дощу за вікном. І до своїх думок, які кажуть, що він мав побити мене сильніше... Що я заслужила на більший біль. І як припинити звинувачувати себе у його смерті?