Страх

Страх — внутрішній стан, що обумовлений загрозою реального або передбачуваного лиха.

Сьогодні мій перший робочий день, відколи... За довгий час. Заходжу в уже добре знайомі скляні двері, і мене відразу зустрічає місіс Годвік, яка саме мчить коридором. Вона радісно вітає мене, і я біжу перевдягатись у форму. Кремові класичні штани, біла футболка з ковніром. Нічого особливого. На мить здається, що я забуваю насправді, що тут роблю. Але швидко опановую свою паніку і прямую в величезну залу. Зараз саме час для читання. Зустрічаю знайомі лиця. Моя колега, блідолиця білявка Стейсі, радісно усміхається, коли бачить мене. Здається, вона вже відкриває рота, щоб задати цілу низку запитань, на які я не хочу відповідати, та тут її просять підійти, тож вона стримано змикає губи в тонку лінію і йде геть.
- Олівіє!
Повертаюся і відразу стикаюся з місіс Ембер, яка мчить до мене, притримуючи старенькі окуляри на голові.
- Я надзвичайно рада, що ти повернулась.
Її обличчя і справді випромінює щастя. Мені мимоволі стає легше. Вона завжди ставилася до мене якнайкраще. Казала, що я нагадую їй свою доньку, але тільки за зовнішністю, тому що, з болем у очах вона завжди казала, що я набагато краща за її доньку, Вікторію, яка покинула свою матір, як тільки та переписала на неї квартиру. Просто покинула. Перестала телефонувати. Мені здається, місіс Ембер ще досі сподівається, що вона прийде. Кожного разу, коли відчиняються двері її кімнати. Та дівчина не приходить. Вона живе далі, зовсім не переймаючись тим, що покинула свою матір. Здається, ми обоє почувалися надзвичайно самотніми, коли зустрілись тут, в мій перший робочий день. І, здається, ми обоє допомагали одна одній боротися з самотністю, хоча б ненадовго. Хоча б у цих стінах.
-  І я рада вас бачити,- щиро відповідаю.
- Я вже знудилася читати. Не хочеш пообідати зі мною?
Усміхаюся. Охоче киваю. Хоча знаю, що вона почне розпитувати. Але чомусь їй я не боюся розказати.
Ми проходимо в її простору кімнату. Виходимо на веранду. Здається, у місіс Ембер найкраща кімната у всьому пансіоні. Вона живе на першому поверсі, тож під її власністю розкішна веранда, що виходить у сад. Трохи поодаль розсташовані лавочки, на яких відпочивають інші пацієнти, та зараз там нікого немає, через погану погоду. Я прошу принести в кімнату дві порції пасти, і зараз неохоче порпаюсь в ній виделкою, хоча відчуваю спазми в животі, через відчуття голоду. Проте ніяк не можу змусити себе їсти. Здається, мене одразу знудить.
Найбільше я не люблю життя через те, що увесь час доводиться щось втрачати. Згодом ти отримуєш також і щось нове, але знаєш, що воно ніколи не замінить того, що ти вже безповоротно втратив. Це просто неможливо. Замінити щось на інше. І ти живеш з цими безкінечними спогадами про ті старі речі чи тих чудових людей, які з якихось причин зараз вже не поруч, і ти маєш купу нових речей і купу нових знайомих, але ніщо не відчувається так само.

За вікном вже який день падає дощ. Я думала, що зараз схожа на найбільш похмуру і пригнічену хмаринку, яку тільки можна знайти серед неба, але ні - погода мене перевершила. Усе небо то суцільна сіра похмура хмаринка.
- Коли ви пофарбували волосся?- востаннє, коли я бачила цю ексцентричну й самовпевнену жінку, вона мала темно-каштанове, до того ж довге, волосся.

- Та вже кілька тижнів тому. Захотілось змін,- вона поправляє своє коротке біле волосся, а я сумно зітхаю.
Це ж треба мати таку силу волі. Я навіть не можу наважитись підрівняти кінці, бо боюсь, що мені відріжуть занадто багато, не те, щоб стригтись так коротко. Мені шкода. Це по-перше. А, по-друге, я не довіряю людям.
- Як у тебе успіхи ?
От саме таких запитань я і боялася.
- У моїх успіхах суцільна порожнеча. Мені нічого не вдається. Колись я мала стільки амбіцій, мріяла про успішне життя, море пригод і вражень, а натомість...- агресивно заколюю виделкою кілька макаронин, так ніби вони винні в усіх моїх проблемах, а не я сама.
- А куди подівся Алан? Він здався мені доволі милим і порядним хлопчиною.
Серце болісно стискається в грудях. До горла підступає клубок паніки та страху. Я безсило опускаю руки на коліна і, здається, знову хочу розплакатись, мов дитина, та стримуюсь з останніх сил.
- Причина, через яку мене не було на роботі кілька тижнів... Ми з Аланом потрапили в аварію, і він... він не вижив.
Радісні риси обличчя місіс Ембер відразу замінюються на жах. Вона випускає виделку з руки і підіймається з крісла, щоб обійняти мене.
- А я гадала, що ти просто взяла відпустку. Яке жахіття, доню. Мені так шкода.
Міцно стискаю зуби. Не хочу, щоб знову було боляче. Мені потрібно тримати себе в руках. Врешті жінка повертається на своє місце. Вона вирішує перевести тему, бо бачить, що я не хочу про це говорити. Що я просто не можу. Ще ні.
- А сестра твоя як?
- О, а вона якраз досягла всього, чого хотіла, тож тепер їй немає діла до своєї молодшої сестри-невдахи.
- Здається, ти перебільшуєш. Ти сама її відштовхуєш.
В глибині душі я розумію, що не права. Можливо, не до кінця. Але я злюсь на неї. Так злюсь.
- Бо я не хочу, щоб вона мене жаліла. Роуз завжди була для всіх найкращою. Я спробувала хоча б зрівнятися з нею, не те, щоб перевершити, але опустилася ще нижче.
- Можливо, ти просто неправильно розставила пріоритети?- місіс Ембер якось загадково усміхається, а я швидко ковтаю їжу, яку спромоглась таки в себе запхати, щоб запитати, що вона має на увазі.
- Можливо, це все просто не для тебе. Можливо, тобі потрібне щось інше. Не кар'єра і не грандіозний успіх у всьому, а щось зовсім інше. Гадаю, тобі варто спробувати щось нове, знайти якесь заняття, що справді тобі подобатиметься, а не ганятися за дитячою мрією бути кращою за сестру.
- Це не мрія....
- Але ти жила заради цього, визнай. Іноді ми виростаємо з наших мрій і цілей, ніби дитина виростає з колготок, і їх доводиться викинути. Тож іноді варто зупинитись і подумати, а чи справді цього я хочу ? Що це принесе в моє життя? І тоді цілком можливо, що твоя ціль стала просто зношеною парою старих улюблених колготок.
Мені стає смішно. Місіс Ембер стає смішно. Але ми обоє розуміємо, що в її словах повно сенсу.
Принаймні, мені так здається.
-Ми ростемо, Ліві, ми змінюємось, тому нормально, що наші бажання і прагнення можуть змінюватись. Можливо, зараз змінюються і твої. Я не шкодую про те, що жодна з моїх навіть недавніх мрій не здійснилася. Бо зрештою усе так, як має бути. Мрії то просто красиві вигадки мозку, щоб змусити нас хоча б іноді підіймати свої зади з дивану і мати якийсь сенс в житті, але вони не завжди є втіленням того, що нам справді потрібно.