Агресія

Агресія — інстинктивна індивідуальна поведінка людей, тварин, яку породжує страх, лють.

Не щастить з самого ранку. І чому дощ з'являється завжди так неочікувано? Може, то мені просто варто нарешті почати читати прогнози погоди. І ось я врешті, промокша до нитки, заходжу в університет. Майже відразу бачу Френ, яка махає мені рукою і біжить на зустріч. Невже припинила ображатись? Не розмовляла зі мною ще від тоді, як ми не зовсім вдало поговорили. Хоча я й досі не розумію, чому мої слова викликали в неї саме таку реакцію.
- Чому ти не була на третій парі?- з ходу запитує, хапаючись за моє плече, а тоді відразу відсмикує долоню й витирає її об джинси. Я ж кажу - промокла до нитки.
- Мене викликали у відділок.
Очі Френ збільшуються в декілька разів, і вона відразу зупиняється посеред коридору, а я неохоче також сповільнюю ходу.
- Прийшов результат детального огляду автомобіля Алана. З'ясувалося, що гальма були пошкоджені, тому він не зміг загальмувати, і ми врізались.
- Ну і?
- І вони вважають, що гальма були навмисно пошкоджені... Кимось.
Френ знову завмирає на місці, а я роздратовано видихаю і хапаю її за руку, щоб потягнути вперед.
- Вони тебе підозрюють?!
І ось на нас вже витріщається пара очей, а моє роздратування та незрозуміла злість лише посилюються. А я ж прокинулась з бажанням провести цей день з користю і зробити бодай щось, що вимагає проведення часу за межами моєї неймовірно затишної, тихої і привабливої квартири. Схоже доведеться відкласти ці плани.
- Тільки якщо вважають божевільною. Бо що це за логіка - виводити з ладу автомобіль і потім сідати в нього. Просто розпитували, чи в Алана є якісь вороги, чи не бачила я нічого чи нікого підозрілого, що сталося тоді і все таке.
- Чекай...- Френ знову хоче спантеличено завмерти на місці, немов козеня, яке налякали, але моя рука, що міцно вчепилася в рукав її новенької білої блузки, не дозволяє цього зробити.
- То виходить... вас намагалися вбити?
- Думаю, не нас, а лише Алана. Поліція з цим розбереться... Напевно.
Після аварії мене не покидала думка про те, що це я винна у смерті Алана. Бо ж якби він не зголосився тоді підвезти мене додому, то аварія б і не сталася. А тепер виходить, що хтось хотів його вбити. В якійсь мірі така новина зняла з мене відчуття провини, але тільки посилила гнів і злість.
- Олівіє!
Тепер вже настала моя черга завмирати на місці, коли чую, як звучить моє ім'я і впізнаю голос. Повільно повертаюся назад. Переді мною з'являється її величність Еббі, і її напружений злісний вигляд не віщує нічого доброго.
- То виходить це правда... - її м'який голос чомусь врізається гострим лезом у мої вуха, через що відразу хочеться затулити їх руками.
- Усі чутки про те, що це ти його вбила.
Я втрачаю дар мови.
- Ти думаєш, що говориш?!- за мене заступається Френ.
- Я зверталася до Олівії!
Вона підходить до мене ще ближче. Відчуваю аромат її парфумів і бачу вогники, що виблискують в карих очах. А ще ця яскраво червона помада на губах, що відразу кидається в очі. Колись вона не була такою... Або ж просто я цього не знала.
- Чому ти мовчиш?
- Навіщо мені хотіти його смерті?
- Тому що ти ревнувала його! Думаєш, я не бачила те, як ти на нього дивилася?- вона вимовляє ці слова з такою агресією, що мені в обличчя летить слина, і я мимоволі відступаю назад.
- Думаю, у тебе проблеми з зором, якщо ти повсюди бачиш те, чого немає, - вже розвертаюся, щоб піти, але Еббі грубо хапає мене за руку і повертає на місце. Я повинна стримуватись.
- Що ти сказала?
-  Повторювати не збираюсь.
Вже бачу коло студентів, яке сформувалося біля нас, витріщаючись з цікавістю. Хтось навіть витягнув телефон і почав знімати все. Зграя йолопів. Стискаю кулаки.
- Ти...
- Послухай...- мені набридло чути її агресивні спроби в чомусь мене звинуватити.- Скільки ви там зустрічалися? Кілька місяців? А ми дружили цілий рік! Тому не треба так нахабно поводитись зі мною і звинувачувати у чомусь. Може, це взагалі ти ревнувала його до мене, і тому вирішила вбити нас обох?- останнє речення зовсім неочікувано і несвідомо зривається з моїх губ, та я не встигаю пошкодувати про нього, бо одразу отримую відповідь - дзвінкого ляпаса... І вся моя злість виривається у світ. Я б'ю у відповідь, і вже через якихось декілька секунд ми якимось чином опиняємось на підлозі. Еббі сідає на мене зверху і починає розмахувати своїми маленькими кулачками, які я спритно ловлю руками. Битися вона не вміє. І все б нічого, якби не каблучка з камінчиками на її пальці, яка царапає мені щоку. Френ починає бити Еббі своєю сумкою по спині, і та дуже швидко звалюється на мене, через що ми обоє стикаємось чолами і ойкаємо від болю. А тоді незграбно намагаємось відповзти одна від одної на більшу відстань, та перш ніж Еббі встигає припіднятися, я смикаю її за руку, і вона знову приземляється на покриту слідами від болота підлогу. Мій удар виявляється більш вдалим. Хоча це з якого боку поглянути... Бо з носа Еббі починає текти цівка крові. Я врешті підіймаюся на ноги і струшую одяг від пилу. Все починає вертітися перед очима через кількість людей, які обступили нас з усіх боків та злість, яка затьмарила мені свідомість. Френ відразу хапає мене за лікоть і тягне крізь натовп у сторону вбиральні. Підходжу до дзеркала, щоб побачити бездоганно рівну подряпину на щоці, з якої пробиваються капельки крові. Досі важко дихати. Досі відчуваю непереборну злість і образу. Здається, у мене тремтять руки.
- Це було неперевершено!- десь позаду кричить Френ,- ти поставила її на місце. Тепер буде знати, як відкривати свого грязного рота.
Ігнорую її слова і починаю порпатись в наплічнику в пошуках серветки. Та Френ випереджує мене і простягає мені цілу пачку.
Знесилено притуляюся спиною до умивальника і прикладаю серветку до подряпини, яка починає пекти.
- Це жахливо. Влаштували такий цирк в університеті й перед стількома людьми.
- Вона ж сама напала на тебе! Ти ні в чому не винна. І я дуже рада, що цій лярві дісталось більше. Ти бачила, як я її сумкою гамселила? Спробуй взяти в руку.
Френ простягає мені свою сумку, а я дивлюся на неї, мов на ненормальну. Та все ж беру річ в долоню, і моя рука відразу опускається вниз від ваги.
- Що ти туди напхала?
- От-от,- задоволено промовляє Френ, пишаючись своїм вкладом у цю абсолютно безглузду сутичку.
Ми обоє починаємо сміятись, і я ловлю себе на думці про те, що сходжу з розуму. Раніше я б ніколи такого не вчинила. Я б навіть нічого не змогла сказати у відповідь, а просто мовчки пішла геть. А зараз що?.. Алан був би розлюченим.