Розчарування

РОЗЧАРУВАННЯ - почуття невдоволення ким-, чим-небудь, зневіра в комусь, чомусь. 

*Спогад*

- Тобі не здається, що ти занадто мовчазлива?

Сумно усміхаюсь. Легкий вечірній вітер підхоплює моє волосся, поки я думаю, що відповісти. Ми сидимо на широкій дерев'яній гойдалці біля дому Алана, загорнуті в пледи. Вдивляюся в зірки на небі, а Алан подає мені чашку з гарячим шоколадом, досі очікуючи на відповідь. Якби ж він знав, скільки разів за все своє життя я чула таке запитання. І кожного разу не давала чіткої відповіді. Бо її не існує. І чому взагалі це має видаватися таким дивним? Чому мовчання дивне? Бо кожного разу, коли я чую подібні слова, вони звучать так, ніби я роблю щось зовсім неприпустиме і принизливе. 

- Раніше я любила говорити... - невпевнено вимовляю ці слова, і мій погляд відразу змінюється, похмурніє.- А потім люди все частіше почали говорити, що мої слова є неправильними, і всякий раз висміювали за них. Тому я вирішила, що перестати говорити що-небудь - це найкращий варіант. 

Мабуть, зараз я озвучила лише одну з причин. Якщо це взагалі причина. Можливо, її і немає. Алан не дивиться на мене. Теж спрямовує свій погляд в небо, мабуть, щоб не видати мені свого співчутливого погляду. Це дає мені можливість непомітно порозглядати його, під невиразним світлом у дворі. 

- Я люблю тебе слухати. Зі мною ти можеш говорити,- раптом відповідає він і врешті дивиться на мене. Хочеться накритися цим поглядом, як покривалом. Бо він такий заспокійливий і комфортний. Мимоволі посміхаюся, і Алан робить те саме. 

- Старша школа - відстій,- додаю я і з відразою морщу ніс.

- Згідний на всі сто,- він тихенько сміється і раптом простягає до мене руку, щоб поставити її на моє плече і обійняти. Давно мене вже ніхто не обіймав. А так взагалі ніколи. Хочеться залишитися в цьому відчутті безпеки на довго... Та врешті він відпускає мене. 

Дорога тягнеться дуже довго... Автобус напханий людьми, тому моя соціофобія тихенько нашіптує, що краще б я залишилась вдома. Це ж мені ще й залишитись у них доведеться, бо так пізно вже нічого не їздитиме... Головне, щоб до початку пар встигла. На щастя, завтра аж на третю. Всю дорогу думаю про те, для чого Роуз влаштувала цю вечерю. Невже задля примирення? 

На цей раз мене зустрічає зовсім інший дім. Він ніби ожив усього за кілька днів. Здається, чорна хмара, яка нависала над цим місцем, раптово посунулась геть. Знову підготовлений стіл надворі. Серце якось болісно стискається від спогадів про минуле. Коли все виглядало точнісінько так само... Але я знаю, що зараз усе геть не так. 

Невпевнено зупиняюся на порозі. Дивлюся на темну поверхню дверей, не наважуючись постукати. Варто хоча б посміхнутися. Бо, припускаю, зараз моє обличчя відображає все моє небажання бути тут... І варто було купити щось. У гості ж не ходять з пустими руками. Не подумала про це. Зрештою наважуюсь постукати, бо непорушне стояння під дверима - доволі дивне заняття. 

Відкриває мені Роуз. Так широко усміхається і відразу міцно обіймає. Чомусь стає неприємно, та я не подаю виду. Врешті проходжу в будинок і бачу маму. Стоїть на кухні і нарізає овочі. Майже не змінилась з останньої зустрічі. Тільки на обличчі, здається, з'явилося ще більше зморшок. Довге волосся, що вже виблискує сивиною, звично заплетене в косу, а ще та сама посмішка кутиками вуст. Ледь помітна, але ти точно знаєш, якщо місіс Тейлор так посміхається - вона точно пишається тобою. Мама відразу відкладає ніж в сторону і швидким кроком скорочує відстань між нами, поки я досі стою посеред кімнати, немов паралізована. Не знаю чому. 

- Доню, я так скучила,- обіймає мене міцно-міцно. Заплющую очі. Вдихаю аромат її улюблених парфумів, який не змінюється роками. Стає затишно. 

- Глянь, ти схудла !- її погляд відразу набуває схвильованого виду, поки вона оглядає мене і крутить в різні боки. 

- Усе гаразд,- ледь чутно вимовляю.

- Ой, ні. Я таки візьмуся за твою душу. Згадай, які раніше пухкенькі щічки мала. А зараз що - кістки та шкіра!

Несвідомо завертаю очима і печально видихаю. В залу заходить Остін. Ми відразу чіпляємось за одне одного поглядами. Мій - з неприхованими нотками відрази та презирства, а його - вичікувальний і ніби навіть погрозливий. Відразу переводжу погляд назад на маму, щоб приховати свою неприязнь, а Роуз пропонує нам пройти у двір, якщо всі вже в зборі. Допомагаю їй винести тарілки з їжею на стіл, і ми всі займаємо свої звичні місця. Усе як раніше. 

- Як ти доїхала, Олівіє?- цікавиться Остін, і я завмираю з тарілкою салату в руці. Він навмисно мене дражнить своїм надмірно дружелюбним тоном. 

- Нормально,- стримано відповідаю і роздратовано кривлюся, коли шматочок помідору потрапляє за межі тарілки, забруднюючи білосніжну скатертину в червоний відтінок. Відразу накриваю пляму серветкою, так ніби вона зможе врятувати ситуацію. 

- Шкода, що в тебе завтра пари. Могла б довше в нас погостювати. 

Я намагаюся зберігати найбільш милий вираз обличчя, який тільки вмію, та вже непомітно відсуваю від себе ніж, щоб раптом не піддатися нестримному бажанню запустити його прямісінько в голову Остіну. Чому б йому просто не замовкнути. 

-  Доню, як справи з навчанням?- врешті в розмову втручається мама. 

- Нормально,- відразу розумію наскільки сухо звучать мої відповіді, тому спішу додати.- Є труднощі з деякими предметами, але загалом непогано справляюсь. 

Місіс Тейлор задоволено киває. 

- Отже,- якось радісно і наче схвильовано промовляє Роуз, а мій погляд мимоволі падає на її долоню, яку міцно стискає рука Остіна. - Ми зібрали вас тут, щоб повідомити одну радісну і важливу для нас новину.

Кидаю погляд то на Остіна, то на сестру, спостерігаючи за їхніми щасливими усмішками. 

- Я вагітна. У нас з Остіном буде дитина. 

Мої очі відразу повзуть на чоло, і я ледь стримуюсь, щоб не вигукнути щось не дуже пристойне. Fuck. Не стримуюсь. Але тільки в думках.