Апатія

Апа́тія - відсутність почуттів, емоцій, інтересу чи стурбованості щодо чого-небудь.

Місто загорнуте в сонце. Навіть скельця чорних сонцезахисних окулярів не дозволяють мені від нього заховатися. Поки я втомлено пересуваю ноги, Френ мчить попереду, збуджено махаючи головою в різні боки. Здається, у мене зараз станеться сонячний удар. Подруга буквально витягнула мене з ліжка і змусила вийти у світ. І чому їй цікавіше дізнатися хто такий Т. навіть більше аніж мені? Ми заходимо в шумне приміщення, і я відчуваю мінімальне полегшення, через те, що тут виявляється не так спекотно, як на вулиці. Гадаю, буде вдалою ідеєю розкласти повсюди кондиціонери. Швидким поглядом оглядаю кафе, в надії знайти вільний столик і замовити собі якийсь холодний напій, та Френ тягне мене в зовсім інший бік - до барної стійки, де заклопотано метушиться Русалочка, обслуговуючи клієнтів. 

- А ось і вона!- радісно вигукує Френ, і я насилу видавлюю з себе усмішку, яка більше схожа на те, ніби Френ утримує мене в заручниках і змушує поводитись так, ніби все добре. Ну частково... так і є. Поки я втомлено витираю піт з лиця, остання клієнтка забирає своє замовлення, і ми наближаємося до стійки. У цей момент Френ підштовхує мене вперед, а сама стає збоку. От лишенько. А я не думала про те, що буду їй говорити. Хочеться стати знову малесенькою дитиною, за яку все вирішує мама. 

- Ем, привіт,- ніяково посміхаюся рудоволосій дівчині, та вона ніяк на це не реагує. Вирішую облишити всі манери ввічливості і відразу підійти до справи.

- Нещодавно я була у цьому кафе і разом з чеком ти принесла мені конверт. Я б хотіла дізнатися, від кого він був. 

Русалочка запитально здіймає брови. Вдивляється мені в обличчя якийсь час, а тоді говорить:

- Якщо чесно, то я поняття не маю про що йде мова.

- Гаразд, дякую,- вже розвертаюся, щоб піти геть, та Френ хапає мене за руку і повертає на місце.

- Спробуй пригадати. Конверт з листом тобі ніхто не давав і не просив передати цій дівчині?- подруга дивиться на працівницю такими щенячими очима, що мені здається, вона готова й на коліна стати, аби тільки дізнатися ім'я незнайомця. 

- Мені дуже шкода, але я справді не знаю ні про який лист. 

Френ невдоволено зітхає, а я спішу відвести її в сторону, помітивши, яка черга зібралася за нами. 

- Мабуть, таки підкинули. Йдемо додому?- обнадійливо запитую.

- Але ж як підкинули? Можливо, тут є офіціант з іменем на літеру Т?- озирається.

- Як бачиш, хлопці-офіціанти тут не працюють,- розчаровано відповідаю, розуміючи, що додому повернусь не скоро. Ця дівчина ніколи не заспокоїться.

- То може це таки дівчина?

Не встигаю я й оком мигнути, як Френ уже оминає чергу, вигукуючи:

- Перепрошую, я тільки запитати!

У цей момент мені хочеться провалитись крізь землю. Особливо, коли бачу на собі невдоволений погляд якоїсь жіночки. Повертаюсь в іншу сторону, так ніби не маю до цього ніякого відношення. Мабуть, це виглядає дуже дивно, але байдуже. 

- Ну,- неочікувано швидко подруга знову з'являється біля мене,- серед їхнього персоналу є тільки Тара і це жіночка похилого віку, яка працює тут прибиральницею. Якось не дуже романтично. 

Я невдоволено фиркаю.

- Тепер вже точно йдемо геть. 

На обличчі подруги з'являється хитра посмішка, і я не стримую роздратованого стогону. 

- У мене є клаптик паперу і ручка,- дістає згадані речі зі своєї маленької білої сумочки.- Настав наш час написати йому листа...

Намагаюся не думати про безглуздість плану Френ, поки в моїх руках холодний малиновий мілкшейк. Ми з подругою сідаємо під дерево у парку, який знаходиться прямісінько біля кафе, і я відчуваю подвійну насолоду, опинившись в тіньку. Отже Френ написала на тому листочку щось типу : 

«Дякую за листи, але я хотіла б дізнатися хто ти», і залишила на тому ж столику, де я отримала свого останнього листа від божевільного незнайомця. Тепер вона сподівається, що він прийде по нього. Або ж хтось інший прийде. Або що станеться хоча б щось. Я не певна, що слугувало поштовхом для цієї 

«геніальної» ідеї, але я надзвичайно щаслива, що хоча б якимось чином змогла сховатися від вбивчої спеки. Оглядаю подругу повільним прискіпливим поглядом, поки вона зосереджена на вікні кафе. Все-таки добре, що вона зі мною. Бо якщо ми раптом таки зустрінемо того незнайомця, то він точно миттєво закохається в неї, і ми обоє отримаємо те, чого бажаємо: я - спокій, а вона - парубка- романтика. Чому я так кажу? Бо Френ виглядає неймовірно. Блакитна сукенка на бретельках з якимось квітковим візерунком ідеально сидить на тілі, відкриваючи її засмаглі плечі та довгі ніжки. На шиї прикраса з перлами, а на обличчі легкий макіяж, локони зібрані на потилиці великим крабом у формі метелика. І ось я... Волосся неохайно зав'язане у хвіст, біла футболка з написом «Freak» (подарунок від Алана знову ж таки, бо він сміявся над моїми історіями про життя дівчинки- аутсайдера, тому придбав нам однакові футболки, щоб мене підтримати), сині джинси і чорні зношені конверси, які мені вічно шкода викинути. Ми дві абсолютні протилежності. На мить задумуюсь, як ця дівчина може зі мною дружити. 

Мілкшейк поволі закінчується, тому я наважуюсь задати запитання, яке хвилює мене найбільше:

- І скільки ми тут будемо сидіти?

- Стільки, скільки доведеться,- вона досі не відводить погляду від вікна, в яке витріщається вже протягом десяти хвилин, а я розчаровано зітхаю. Притуляюся спиною до жорсткої кори стовбура і мимоволі кидаю погляд на дівчину, що йде бруківкою, крізь парк. На ній легка вінтажна сукня кремового відтінку і великі навушники на голові. Йде і так широко посміхається, розглядаючи щось у своєму телефоні, що ледь не врізається в чоловіка на інвалідному візку. 

- Місіс Годвік заходила якраз перед твоїм приходом,- мимоволі згадую.

- В гості?- якось байдуже запитує подруга, продовжуючи витріщатись в вікно, ніби якщо обернеться, то відразу щось станеться.