Злість

ЗЛІСТЬ - нейрофізіологічна реакція організму на загрозу.

- Спробуй зателефонувати ще раз,- Френ зупиняє машину на світлофорі й користається цим моментом, щоб глянути на мене.

- Я вже зробила це разів зі сто! Телефон вимкнений,- знервовано викрикую, сама лякаючись від того, наскільки голосно звучать мої слова. 

Я вирішила зателефонувати Френ і попросити про допомогу (здебільшого через те, що в неї є машина і права), тому тепер ми їдемо до дому, в якому живуть Роуз і Остін, бо я не знаю більше жодного місця, де би могла їх шукати. 

- Яка ж я дурепа...-вкотре набираю клятий номер.

-А ти тут до чого? 

-Я ігнорувала її дзвінки! Могла б здогадатись, що він може прийти.

- Теж мені віщунка знайшлась.

Шумно видихаю повітря з грудей і притуляюсь головою до сидіння. Телефон випадає з моєї руки, та я навіть не рухаюсь, щоб підняти його. Мені млосно. Трошки опускаю вниз вікно. Серце б'ється з шаленою швидкістю. Не знаю, це через страх за сестру чи страх перебування в автомобілі. Може, і те, і інше.

- Не уявляю, де її шукати, якщо їх не буде вдома...

- Щось вигадаємо. Може, вона все-таки не з ним, а справді пішла кудись. 

Переводжу на подругу втомлений погляд. Він точно приходив. Нарешті знаходжу свій телефон під сидінням і знову тисну на значок виклику. Клянусь, я ще за все життя своє не здійснила стільки дзвінків, як за цю годину...Може тому що мені нікому дзвонити, але це не так важливо. 

- Я взагалі не можу повірити у те, що Остін міг таке витворяти. Вони виглядали  щасливою та ідеальною парою,- здається, що Френ ще сильніше втискає ногу в педаль газу.

- І я так думала... Але ідеальність теж має свою тінь. 

- Олівія?- здригаюся, коли з телефону звучить голос сестри.

- Роуз, де ти?!- відразу запитую, бо це те, що хвилює мене зараз найбільше.

- З Остіном. 

- З тобою все добре? Де ти?

- Усе гаразд, не переймайся.

Переводжу на Френ  погляд, сповнений нерозуміння.

- Де ви?

- Це неважливо.

- Важливо, ми їдемо в...

- Не треба нікуди їхати,- вже тихіше говорить вона.

Не можу зовсім нічого зрозуміти з її голосу. Чи Роуз налякана, чи спокійна.

- Усе добре,- після цих слів вона вибиває.

Роздратовано відкидаю телефон в бік.

- Моя сестра точно божевільна.

- Ми все одно їдемо. Ще не довго залишилось,- заспокоює Френ.

Починає темніти. Наступні двадцять хвилин у дорозі пролітають непомітно. Зупиняємося біля невеличкого двоповерхового будинку. Пригадую, як колись приїжджала сюди з мамою. Останній раз то було якраз весною минулого року. Надворі стояв круглий столик з білосніжною скатертиною, красиво засервірований. Було повно квітів довкола дому. Я запам'ятала той приємний аромат, який нюхові рецептори вловлюють одразу, як ступаєш за ворота. Все виглядало так ідеально. Пам'ятаю, як подумала, що теж хочу мати такий будинок, і хочу, щоб мене так само любили...Бо ж як він обіймав її. Ніжно цілував у щоки, які відразу вбирали в себе всі можливі відтінки багряного, а тоді вона мило хихотіла від ніяковості...А зараз цей дім виглядає ніби закинутим. Вже нема квітів, їх аромат замінює ....нічого не замінює. Тут уже нічим не пахне. Тільки пустотою й пилом, який зібрався на тому самому столику. І білосніжні стіни ніби посіріли. 

За вікнами темно. Я стукаю один раз - тихо. Другий раз - знову тихо. Тоді починаю гамселити кулаками по масивних металевих дверях, але, звісно, резулятату це не дає. 

- Відійди...-Френ смикає за ручку і двері відчиняються.

А так можна було? Дивлюся на подругу здивованими очима, а вона тільки знизує плечима і заходить в дім. Відразу знаходжу вмикач, тож кімната наповнюється світлом. У вітальній пусто. Розкидані якісь речі, але ми не зациклюємо на цьому увагу і йдемо далі.

- Роуз?- кричу, та мені, звичайно ж, ніхто не відповідає.

- Ваууу,- з сарказмом промовляє Френ, коли бачить гору посуду на кухні. Остін зовсім собі раду не міг дати. А такий великий хлопчик вже.

Стає зрозуміло, що в домі нікого немає, та ми перевіряємо ще кілька кімнат, для певності. 

-І що тепер?

- Не знаю...- знесилено опускаюся на диван, - вони можуть бути де завгодно.

Френ від нудьги починає блукати кімнатою й роздивлятися все. Невже Роуз і справді вирішила повернутися до цього покидька? Може, вони взагалі зараз відриваються в якомусь клубі, а я, на пару зі своєю параноєю (і Френ), вигадую того, чого насправді немає. 

- А він красивий...- раптом говорить Френ і показує мені фото Остіна з сестрою біля Ейфелевої вежі. Романтично, тривіально, але виглядають щасливими. Жили там кілька місяців, поки в Остіна були якісь кулінарні курси. Мушу визнати, готує він надзвичайно смачно.

Згадую про слова Френ. Ну, звісно, що красивий. Той тип хлопця, про якого всі тільки й мріють...А вона його має. Вона завжди мала все найкраще. І ось я продовжую бути заздрісною молодшою сестричкою. Але, як я вже й казала, ідеальність має свою тінь. 

Відчуваю раптовий приплив ще більшої злості і смутку, бо згадую, що в Алана є таке саме фото з Еббі. Возив її на день народження. Причуди багатих парочок. Привіз мені магнітик і шоколад, а потім так довго розказував, як чудово вони провели ті вихідні...А головне як усміхався...І я усміхалась, хоча відчувала, як всередині все тремтить і перевертається. Так і хотілося тоді сказати йому годі, будь ласка, перестань про неї говорити. Але ж ні, ми найкращі друзі. Я усміхалась і повторювала, яка вони мила пара, коли він показував мені фото. 

Тишу пустого будинку обриває гучний кашель. Переводжу погляд на Френ. Тримає в руках пляшку якогось алкоголю і кривиться так, ніби випила лай...щось гидке.

- Що ти робиш?

Вона раптово завмирає, а тоді ніяково усміхається і повертає річ на місце. 

- Ну а що? Побувати в такому розкішному домі і нічого не спробувати? Не дарма ж ми...