Біль

Біль — відчуття прикрості, образи, смутку.

Чому я так не люблю людей... Та байдуже. Хто сказав, що я повинна їх любити? Особливо тих «розумників», які живуть зі стереотипними поглядами у своїх головах, і ніяк не можуть стриматися від того, щоб сказати тобі, що з тобою щось не так і ти живеш не за тими принципами. Ненавиджу людей, які змушують почуватися, ніби з тобою щось не так. Дуже цікаво було почути версію про те, що в тій аварії винна я. Ніби- то всім давно було зрозуміло, що я закохана в Алана, тому через свою ревність вирішила вбити нас обох, щоб він не дістався нікому. Як мило.

Сиджу в «Русалочці» вже годину, але ще досі відчуваю пекучий біль десь в районі грудей. Ніби туди встромили гострий кинджал. Я відчайдушно намагаюся його витягти, але не вдається, і він наче встромлюється ще глибше, і робиться ще більше рана. Здається, лезо скоро покажеться десь з-під моїх ребер, і я проріжу ним цупку тканину дивану, до якого відчайдушно притискаюся спиною, так ніби він може врятувати мене від цього світу. Вельми цікава теорія, однак за кермом була не я...

* Спогади *

Повільна мелодія швидко уривається. Зникає. Як і вітрина невеличкої кав'ярні, в якій я часом беру лате. Я не люблю каву. Але я люблю відуття бадьорості і  молоко. Його не подають у красивій чашці і не вставляють яскраву соломинку.

Починається нова мелодія, але вона вже зовсім мені не знайома. І вона немає такого сенсу. Ніби кава без молока.

- Вона так зраділа цьому подарунку. Ніби той рожевий кролик був якимось найдорожчим скарбом у світі. Думаю, цим діти і відрізняються від дорослих. Вони цінують саму річ, а не гроші віддані за неї. А потім життя і люди тицяють їм пальцями на цінники і все змінюється. Потрібно цінувати моменти.

Мій телефон бринить у кишені пальта, та я ігнорую його. Мабуть, це Роуз пише. Буде знову розповідати про те, як у неї все чудово.

- Я хочу, щоб ти була тут, зі мною, а не в своїй голові. Ти ніколи не вміла жити в моменті. Тільки позаду чи попереду. Реальність карає мрійників, ти знала про це?

Мовчу. Блакитні вени так чітко видніються з під його блідої шкіри. Здається, якщо я торкнуся, то вона порветься і кров поллється на мої руки.

- Ти не повинен був мене підвозити, я б викликала таксі,- пригнічено відповідаю, коли бачу, як на екрані його телефону, що закріплений на автотримачі, з'являється чергове повідомлення від Еббі. Та він наче не помічає їх, тільки продовжує пильно вдивлятись в дорогу.

- Мені ж не складно...Тим паче, ми почали менше спілкуватися останнім часом.

Каже, що сумує за мною, проте не може перестати говорити про Еббі. Про те, як у них все чудово, про те, що він вже познайомився з її батьками і про те, як її сестричка зраділа його подарунку. Мене нудить.

- Так, справді. Ну це ти тепер не маєш на мене часу. Завжди зі своєю дівчиною.

Він нічого не відповідає. Тільки трохи більше втискає ногу в педаль газу. Втомлено прикриваю повіки. Френ запрошувала мене до себе в гості. Слід було піти, бо я відчуваю себе занадто некомфортно, так ніби ми чужі люди, хоча раніше Алан був мені рідніший за сім'ю.

Будинки за вікном починають пролітати все швидше і швидше.

-Олівіє, я не...

- Обережно!

***

То була випадковість. Клята випадковість, яка коштувала йому життя. І тепер деякі розумники вирішили, що вони щось знають. Вирішили, що їм краще відома правда. Вирішили, що вони можуть так жартувати. Врешті, може, я винна в тому, що залишилась живою, а він - ні. Тай загалом дісталося мені тільки пару подряпин на згадку, бо весь удар прийшовся на його бік. Ось це так «пощастило»...Проводжу пальцем по червоній лінії засохлої крові на руці. Можливо, залишиться шрам... І я все життя буду думками повертатись до того дня.

Я ніколи не любила плакати. Але зараз відчуваю, як сльози підступають до очей, і я затримую дихання, намагаючись стримати їх. І вже друга плитка шоколаду, друга чашка кави не допомагають мені заїсти свій смуток, змити його з горла, щоб він не дерся там, не заважав мені дихати. Чому ж так боляче?...

До столу підходить рудоволоса.

-Ваш чек.

Витягаю гаманець й відкриваю невеличку прямокутну книжечку, однак крім чеку знаходжу в ній і дещо інше...Ви знущаєтесь з мене? Знову клятий лист? Кому так подобається наді мною жартувати? Кілька хвилин непорушно дивлюся на конверт, потім беру його в руки з наміром розірвати і викинути у сміття, та все ж стримуюсь. Вирішую заглянути всередину. На цей раз не маленький клаптик паперу. Розгортаю аркуш і в око відразу впадає каліграфічний почерк.

"Не знаю, що змусило тебе сумувати сьогодні, але сподіваюся нічого серйозного. Бачу ти любиш це місце... і я люблю..."

Налякано оглядаюсь довкола, відчуваючи, як по тілу проходить холод. Стільки людей, але ніхто з них не звертає на мене увагу. Повертаю голову до вікна - пусто.

"Хочу розповісти тобі одну історію. Вона називається...Насправді, не знаю, як вона називається, але послухай. Давним- давно, десь далеко-далеко, на планеті, яка розділялася Сонцем і Місяцем навпіл, жили Радість і Смуток. Радість була красивою дівчинкою, з розкішним довгим рудим волоссям, що розвівалося за вітром, немов клаптик дорогого шовку. Вона жила на сонячній стороні, тож ніколи не бачила темряви. Найбільш любила море, що завжди пригортало її до себе теплими блакитними хвилями. Вона ніколи не переставала посміхатися, навіть, коли неспокій підкрадався до серця. Вона ніколи не дозволяла собі сумувати. Тим часом, на вершині високої гори, жив хлопчик, на ймення Смуток. Цілісінькими днями він сидів на краю скали і вдивлявся в темну безодню внизу, а в його очах відбивалося вічне сяйво Місяця, у царстві якого він жив, а також кришталеві сльози. Він мріяв побачити світанок. Він мріяв дізнатися, що таке тепло. Однак, ні Радості, ні Смутку не можна було покидати своєї сторони. Між ними стояв високий невидимий бар'єр. Раптом одного дня щось змінилося. Темряву знищило Сонце, а його сяйво натомість обернулося в пітьму. Радість і Смуток злякалися. Вони побігли до таємничого бар'єру, який розділяв їх усе життя, і врешті зрозуміли, що він просто зник, і врешті вперше побачили одне одного. Здається, Світло і Темрява витекли за межі бар'єру, немов фарба з перекинутої банки. Вперше за все своє життя Радість перестала усміхатися, побачивши неймовірну печаль в очах Смутку. Він дивився на дівчину невідривно, на її засмаглу блискучу шкіру, на радісні очі, які наче увібрали в себе усе сонячне тепло і світло, спалахуючи серед мороку, аж врешті якось зовсім несвідомо на його губах з'явилась усмішка. Вони стояли там: на розмитій межі світла і темряви, які помінялися місцями, мовчки, непорушно, поки Радість не наважилась заговорити: