Збентеження

ЗБЕНТЕ́ЖЕННЯ- стан душевного неспокою, хвилювання, збудження, занепокоєння.

Брешу Френ про те, що маю плани з сестрою, бо точно знаю, що вона затягнула б мене до себе додому і ми, мабуть, вже в десятий раз дивилися б 
«Щоденники Вампіра». Це її улюблений серіал, а я від нього, м'яко кажучи, не в захваті. Кожного разу засинаю, а потім прокидаюся з синцями від спроб Френ розбудити мене. Замість того, щоб вирушити додому, прямую в «Русалочку» -кафе, що за кілька кварталів від нього. Власне воно має зовсім іншу назву, однак я вирішила дати йому власне прізвисько, через офіціантку з довжелезним рудим волоссям, яка вже незмінно два роки працює там. Займаю дальній столик і зручно розміщуюсь на пурпуровому дивані. Намагаюся не зважати на людей, яких чомусь сьогодні тут надто багато, і розминаю шию, яка затерпла через те, що на останній парі мені вдалося невдало заснути. Зовсім скоро біля столика з'являється Русалочка, тож я замовляю лимонний тарт і капучино, з надією, що це підійме мій настрій і додасть трішки бадьорості. Помічаю на екрані разом з позначкою про низький заряд акумулятора і кілька повідомлень від сестри. Швидко відписую їй, що за годину повернуся, і починаю ритися в рюкзаку, намагаючись знайти павер банк. Та замість нього знаходжу білий конверт, який ніби клеймо переслідує мене. Мабуть, випадково вхопила його разом з зошитами. Кілька секунд дивлюся на нього, так ніби бачу вперше в житті, а тоді недбало посуваю на край столу. Для чого я взагалі його писала? Здається, Френ порадила. Вона вичитала десь, якщо написати свої почуття на папері, а потім спалити, тобі має стати легше. Але я не спалила... Може, тому легше і не стало.
Схоже, зарядити телефон мені таки не вдасться. Моєму роздратуванню вже навряд зарадить лимонний тарт. Може, варто купити пляшку дорогого вина, яке б точно ніколи не дозволила собі купити в будь-якому іншому випадку, і розділити її разом з Роуз за відвертою розмовою? Розповім їй, як завжди мріяла бути схожою на неї, і як набридло мені все життя бути аутсайдером. Я завжди була звичайнісінькою тінню. Без талантів, хобі, мрій, друзів. Просто нецікава ниюча біомаса. Тому, звичайно ж, Алан обрав її. Красуню Еббі, яка, здається, танцюристка ще від народження, та ще й не просто собі танцюристка, а балерина. Чомусь у моїй уяві це підносить її на кілька голів вище від мене, простої смертної дівчини, якій навіть ногу в коліні зігнути тяжко. Уже уявляю, як скорботно вона танцюватиме на своєму виступі післязавтра і, мабуть, щей присвятить свій танець Алану, в пам'ять про нього. Можливо, я навіть прийду поглянути. Це все дійство все одно відбуватиметься в нашому університеті. Отримую фото від Френ, на якому вона витирає шмарклі вже наскрізь просякнутою ними хустинкою, дивлячись чергову серію про вампірів, і переконуюсь, що таки не дарма спекалась від неї на цей вечір. Кава і десерт зникають дуже швидко, як і щедрість сонця, яке закривають темні хмари. Поспіхом збираюся, щоб встигнути до зливи.

Схоже, у нас з сестрою один мозок на двох (що мало імовірно, та все ж можна уявити хоча б на хвилинку, що вона настільки ж розумна, як я), тому що хоч я і не сходила в магазин, та це зробила вона. Вся кімната оповита ароматом карамельного поп-корну і... горілого, бо першу партію вона таки спалила. Ми вмощуємося з пледами на ліжку, відділяємось відерком поп-корну і відкорковуємо пляшку вина... Вірніше, це роблю я, бо Роуз каже, що її студентські роки вже минули. Однак вона не врахувала того факту, що я дуже рідко п'ю, а тому заляпую футболку червоною рідиною, в намаганні акуратно відкоркувати пляшку. Роуз розміщує на колінах мій ноутбук.
- Я знайшла папку з нашими старими фото та відео.
-О, ніііі.
Якого милого я ще не видалила їх зі свого ноутбуку?
- О, так! Ми там надзвичайно милі.
- Говори за себе. У мене була жахлива гривка і окуляри, що закривали пів мого обличчя,- невдоволено хрумкаю поп-корном, думаючи, що перегляд
«Щоденників вампіра» був би набагато кращим, аніж таке.
Мені вистачає кількох фото, щоб зі стогоном відібрати ноутбук і ввести в пошуку  топ фільмів 2022». Роуз тільки сміється з мене і продовжує кидати зовсім не смішні жарти. Свої шкільні роки я згадувати взагалі не хочу.
Поки я шукаю фільм (а для мене то довгий і важкий процес), сестра вже допиває келих вина. Хто взагалі складає ці рейтинги фільмів ?!?! Вони ж зовсім не...
- Можна я переїду до тебе?
Мої руки спантеличено завмирають над клавіатурою, і я витрачаю кілька секунд на те, щоб зрозуміти, чи не почулось мені.
- Зі мною все гаразд, Роуз. Мені не потрібна нянька.
- Річ не в цьому.
Здивовано підводжу брови, вагаючись. Мама мусила підіслати її до мене, як таємного шпигуна під прикриттям люблячої старшої сестри.
- Я збрехала тобі.
Яка новина. Знала б вона, скільки разів я їй брехала.
- Про що саме?
- Про синці. Це все Остін.
- Наша собака чи твій чоловік?- сміюсь, продовжуючи гортати сайт з фільмами.
Роуз з осудом дивиться на мене, і я розумію, що вона зовсім не жартує. Тоді якось на силу ковтаю ком в горлі, очікуючи від неї точніших пояснень.
- Спершу причиною ставала якась дурна ревність. Схопив за руку, потягнув. Я думала, це пусте, він просто був не в собі. Втомився на роботі. Але з часом ставало все гірше і... він вдарив мене.

Я досі дивлюся на сестру з якоюсь недовірою, не в змозі повірити в правдивість її слів. То розіграш якийсь,чи що?

- Чому ж ти не розповіла мені раніше ?
- Я просто... не хотіла, щоб ви переживали за мене... І також не хотіла руйнувати картинку ідеальної доньки й сестри. Розумієш... Я кохала його. Я хотіла піти, але кожного разу годувала себе брехнею, що він зміниться, бо кожного разу він обіцяв, що більше такого не станеться. Так ж не було завжди.... Більшість часу він був... нормальним, моїм хорошим люблячим Остіном, але іноді... іноді щось змінювалось.