Смуток

СМУТОК - невеселий, важкий настрій, викликаний горем, невдачею.

Д̶о̶р̶о̶г̶и̶й̶ ̶А̶л̶а̶н̶е̶,

Алане,

Я просто хотіла запитати... ̶Ч̶о̶м̶у̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶?̶ Як проходить твоя весна...Бо я чомусь не відчуваю тепла, хоча сонце прямо зараз заглядає до мене крізь однотонну фіранку небесного кольору...Кольору твоїх очей. Ти залишив свій в'язаний светер у моїй кімнаті того останнього дня, коли я ще відчувала аромат твоїх парфумів і дотик твоїх рук на моїй крижаній шкірі. Я сподіваюсь, ти не проти, що зараз він зігріває мене холодними вечорами, бо...Я не мала іншого виходу, окрім як замінити твоє тепло чимось іншим... ̶Т̶и̶ ̶ж̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶.̶ ̶ У мене все добре. Тільки останнім часом проблеми зі сном, я почала менше їсти і...мені сумно, ̶б̶о̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶. Та я думаю, що це незабаром мине. Ну а якщо ні...То я горітиму вічно у своїй маленькій хатинці болю, ̶б̶о̶ ̶т̶и̶ ̶п̶о̶к̶и̶н̶у̶в̶ ̶м̶е̶н̶е̶.

Який тихий і холодний день. Мабуть, для мене вперше тиша є справді тихою. Вона причаїлась десь за деревами, десь за уламком сірого неба і чекає моменту, щоб вибратись. Щоб знову заповнити мою важку голову,що понуро висить на шиї, немов тягар, який силоміць на неї повісили. Мої очі також тягар для мене. Вони бачать те, що я б не хотіла бачити. Мої вуха то тягар для мене. Вони чують те, що я не хочу чути. Моє серце й руки то тягар для мене...і білосніжний конверт з листом, що я майже безсило стискаю в долоні- тягар для мене. Я хотіла залишити його у землі, щоб потім цей клаптик білого паперу, на якому зберігаються відбитки моїх кістлявих пальців і аромат фруктових парфумів, був заритий під товстим шаром глини. Та я не наважилась підійти надто близько. Я не наважилась бути надто зайвою, помітною, незнайомою. Тому я стала тінню. Доповненням сірого неба, з яким зливалося моє пальто та очі, моє все внутрішнє єство, яке перетворилось у ніщо - невидиму масу, яка втратила будь-який сенс свого існування. Я прикидалась ніким, бо я стала ніким. А потім, зрештою, зникло й усе інше. І я відділилась від неба. Я змусила свої ноги знову навчитись ходити, щоб нарешті, коли тут залишився тільки вітер і тиша, наблизитись бодай натрохи ближче до могильної плити. Я залишаю конверт у кишені пальта, разом з темною порожнечою і пилом, які і так містилися в ній. Зрештою, і той клятий лист немає ніякого сенсу. Ніщо Немає Сенсу.

Повертаюся в холодну квартиру. Готуюся відчути звичний запах порожнечі, однак у повітрі літає аромат чогось...приємного, що зразу огортає мої легені, мов покривало крижане самотнє тіло. Заходжу на кухню і помічаю біля плити добре знайомий силует. Це змушує мене відчувати полегшення і розчарування водночас. Я не хочу бути сама, але я хочу побути сама.

- Ліві, привіт!- вона як завжди весела, сповнена сил та радості, так наче життя - це суцільна солодка вата...Вона - то суцільна солодка пухнаста рожева вата, яку всі хочуть. Рівненький, маленький носик, великі блакитні очі, в яких відображається увесь Тихий океан, який ніколи не буває тихим, довгі вії, рум'яні щічки, красива усмішка...Я б могла ще довго говорити про те, наскільки гарною є моя сестра і роздумувати, чому я не є і на половину такою ж привабливою, та я не буду. Принаймні не сьогодні.

- ТИ чому приїхала?- можливо, моє запитаня звучить трохи нетактовно і грубо, та я занадто втомлена, щоб підбирати досконалі слова.

- Я була тут проїздом у справах, тож вирішила зайти до любої сестрички. Я приготувала для нас обід.

Вона так радо усміхається, кладучи на стіл тарілку зі смаженими яйцями й беконом, який незрозуміло звідки тут узявся. Роуз ніколи не вміла готувати. Мабуть, маючи чоловіка шеф-кухара, їй і не варто через це перейматись.

- Дякую, проте я не голодна.

- Ніяких заперечень.

Здаюсь занадто швидко, бо не здатна боротись, і знесилено опускаюсь на твердий дерев'яний стілець. Роуз сідає навпроти. Дивиться на мене довгим сумним поглядом. ЇЇ океан повільно темніє, а я силоміць запихаю у рот трохи яєшні, бо знаю, що зараз розпочнеться буря.

- Мама сказала, що... дещо трагічне сталося з твоїм другом, і сьогодні мав відбутися похорон.

Та не тільки з ним...

- Якраз із нього я й повернулась,- переводжу погляд у вікно, за яким продовжує вирувати життя. Я буквально відчуваю, як лист, який досі знаходиться в кишені пальта, обпікає мені стегно, нагадуючи про своє існування, хоча це зовсім безглуздо, бо це і так все, про що я пам'ятаю зараз.

- І як...

- Я втомилась. Піду краще полежу.

- Олівіє, я б хотіла поговорити з тобою.

- Я не хочу...говорити.

- Але мама хвилюється.

- Скажи їй, що все добре.

- Але це не так.

- Той що?" Не так" було завжди, але чомусь ти не думала про це, коли покидала нас з матір'ю, щоб втекти зі своїм хлопцем.

Зрештою буря вирує й всередині мене. Але я не кричу. Не злюсь. Я просто констатую факти.

- Ти дорікаєш мені?

- Можливо.

- Усі рано чи пізно йдуть. Такий закон життя. І ти пішла. То чому зараз ображаєш мене?

- Бо я пішла не тоді, коли все було "не так"...Я пішла не тоді, коли пішов батько, не тоді, коли сім'я потребувала мене. Я не намагалася уникати реальності й тікати від неї.

- Було б краще, якщо б я залишилась і вбивала себе думками день за днем, як це робили ви з матір'ю?

- Було б краще, якщо б ти залишилась, коли я тебе потребувала.

-Я пропонувала тобі поїхати зі мною.

- І залишити матір? Я не була такою, як ти, Роуз, я не вміла забувати про людей. Я не вміла не переживати.

- Кожен має право розпоряджатися своїм життям як хоче.