Розділ 49. Він зробить те, що вона просить

Габі й раніше не любила мед. Терпіти його не могла. Тільки реакція була трохи іншою. Почувши медовий запах у чаї чи здобі, вона морщила носик і відмовлялася від частування. Однак огида не була настільки сильною, щоб її починало нудити. Ентоні дивувався, чому ж цього разу її організм відреагував так бурхливо.

— Габі, все гаразд?

Вона не відповідала, але він відчував, що напад нудоти минув. Зараз, схоже, її більше турбувало інше. Вона розгублена через те, що він назвав її на ім'я. Схоже, Габі не була готова до того, що він здогадається. Але як Ентоні міг не впізнати її? І справа навіть не в його хитрощах з медом. Мед лише підтвердив те, про що Ентоні й так здогадувався. Грим, звичайно, добрий, нічого не скажеш. Обличчя змінилося до невпізнання. Але її руки, тонкі пальці, те, як вона охоплює чашку, її хода, манера опускати погляд униз, коли посміхається — тисячі дрібниць були підказками, які Ентоні не міг не помітити.

— Габі, ти думала, я тебе не впізнаю? — він стукнув у двері.

Вона, як і раніше, не відповідала. Він відчував, що вона стоїть, притулившись спиною до дверей. У своєму безрозмірному камзолі. Адже навіть ця потворна річ не могла приховати хвилюючу стрункість її жіночного тіла.

— А знаєш, Габі, як я мучився, не розуміючи, що зі мною? Мене пекельно вабило до тебе, незважаючи на те, що ти була в чоловічому образі.

Ентоні лякало, чому хлопець викликає в ньому такі ніжні почуття. Чому йому хочеться бути поряд, тримати його за руку. Чому хочеться обійняти його тендітні плечі. Чому не подобається, що той постійно ховає погляд красивих очей.

Це було болісне марення… Стало легше, лише коли Ентоні спала на думку божевільна ідея, що Тієн — це його Габі. І він ухопився за цю ідею, як божевільний.

— Знала б ти, Габі, як я тріумфував, коли зрозумів, що ти зовсім поруч. Я так скучив...

Вона мовчала. Все одно мовчала. Але Ентоні чув її нерівне дихання. Їх розділяли лише двері. Лише два шари фанери. Як же йому кортіло проломити перешкоду, щоб побачити Габі! Зробити нарешті те, чого так болісно хотілося. Обійняти. Хоча б просто обійняти. Відчути її у своїх руках. Притиснути та не відпускати більше нікуди.

— Габі! — він з відчаєм ударив кулаком у двері. — Чуєш, Габі?!

Двері від удару затремтіли. Він не хотів лякати її, але відчай рвався назовні. Груди стискав ірраціональний страх, що вона зникне. Зникне прямо з кабінки вбиральні. І тепер уже точно назавжди.

— Габі, чуєш? — цього разу спитав майже пошепки.

І, нарешті, вона озвалася.

— Так, Ентоні...

Серце зрадливо зупинилося. То був її голос. Без хрипів і натужних спотворень. І те, що вона не стала більше вдавати хлопця, означало, що гру закінчено. Вона змирилася з тим, що Ентоні її впізнав.

— Габі, виходь.

— Я вийду лише тоді, коли ти підеш. Нам краще не бачитися.

Прокляття! Знову смертельно захотілося рознести на друзки ці двері.

— Я не піду. Я що, безумець? Стільки шукав тебе, знайшов і знову розлучатись? Я не зміг тебе забути! Чуєш? Я намагався. Мені говорили, час притуплює почуття. Але ні, не притуплює!

Вона мовчала. Він почув лише її тихий шепіт.

— Ентоні...

Єдине слово, просякнуте гіркотою та болем, і знову тиша.

— Габі, я розумію, що сильно образив тебе і змусив страждати. Я шкодую. Знала б ти, як сильно.

Коли він сказав її батькам про їхню нібито дитину, думав лише про те, як зірвати весілля Габі з Тагоном-Рушайським. Чому діяв у такий провокаційний спосіб? Хотів, щоб точно все вдалося. А коли зрозумів, наскільки підвів її незграбною брехнею, спробував виправити свою дурість, але тільки ще більше все зіпсував.

— Мною керував розпач. Мене зводила з розуму думка, що ти станеш його нареченою.

— Не в цьому справа, Ентоні, — її голос тремтів. — Хоча ти справді поводився, як… як…

— …дурень. Я був цілковитим бовдуром! Пробач!

Вона уривчасто вдихнула.

— Я пробачила…

Його уява жваво намалювала її спокусливі губи, з яких злітають довгоочікувані слова. Він хотів би це бачити. Він хотів би поцілунком зняти прощення з її губ. Як він скучив за поцілунками! За їхнім хмільним ароматом, що дурманить голову.

— Але є дещо ще. Я не казала тобі... Не могла сказати...

— Що?

— Є причина, чому нам не можна бути разом.

Ентоні відчував, що Габі охопило тремтіння.

— Яка?

Яка до біса причина? Він втрачав терпіння, хотів бачити її негайно.

— Я не можу сказати…

— Габі, бажання притиснути тебе до себе стає сильнішим за мене. Я ламаю двері!

Знести цю фанеру з петель багато часу не займе. А те, що буде трохи галасливо, — це нічого. До початку занять досить далеко. Ще не так багато в академії студентів, щоб небажані свідки збіглися на шум.

— Ні, — злякано скрикнула вона.

— Так, — впевнено пригрозив Ентоні.

Він вирішив забрати її до себе. Хоч би й силою. Їм треба поговорити. Нехай пручається! Нехай верещить! Йому байдуже. Нехай хоч вся академія збіжиться подивитись, як Ентоні тягне під пахвою хлопця.

— Нам потрібна відверта розмова. Не через стінку, а очі в очі, — він штовхнув плечем двері. Вони жалібно рипнули, готові без бою здатися.

— Ентоні, не смій! Іди геть!

— Я піду, лише якщо скажеш, що не любиш. Що почуття померли. Що я тобі огидний. Ну?

Вона мовчала, і він завмер. Це була бравада та блеф. Ентоні не був певен, що після всього, що він накоїв, вона щось відчуває до нього. Не був певен, але сподівався.

Габі мовчала. І це означало, що вона не в змозі сказати, що він їй байдужий. Ну що ж, маленька, це був твій шанс, і ти його впустила. Мовчазного зізнання, що почуття ще живі, вистачило Ентоні, щоб потроїти наполегливість.

— Якщо є ще щось, хіба я не маю права знати?

— А якщо знання тебе вб'є?

— Нічого, я міцний.

Вона знову мовчала.

— Габі, колись ти не боялася говорити мені що завгодно: смішне, сумне, неважливе і важливе, просте, складне і страшне, навіть найстрашніші речі.