Розділ 48. Як ти?

І все ж Тересі вдалося відсторонитися. Не питайте як. Вона сама не знала, де знайшла сили. Це було майже неможливо — перервати приємний поцілунок і відштовхнути підступно привабливого проректора, але їй вдалося, і, щоб закріпити успіх, Тереса відразу пішла в наступ.

— Дьєре Джозефе, це якесь неподобство! — важко дихаючи, сказала вона. — Що ви собі дозволяєте?!

Вони сиділи одне навпроти одного і дивилися одне на одного очманілими очима.

Джозеф і не подумав відповідати на її запитання, а поставив своє.

— Тепер бачите, що це не приворот? — він теж поки що дихав уривчасто.

Так, тепер Тереса бачила. Якби якась безпардонна пристрітонасилателька наслала на Джозефа приворот, то весь його чоловічий інтерес мав би сконцентруватися на ній або, якщо вона старалася не для себе, на замовниці. Але Джозефа не цікавила ні та, ні інша, принаймні зараз. На Тересу він поглядав так, ніби ледве стримується, щоб не продовжити. Наче він має якесь право дивитися на неї так, що їй самій починає хотітися негайного продовження.

Щоб не стати жертвою його провокаційного погляду, Тереса знову пішла у наступ. Вона ж збиралася його присоромити — треба діяти.

— Дьєре Джозефе, те, що сталося, — неприпустимо!

— Бо ви за п'ять хвилин чужа наречена? — з сарказмом підняв він брову.

А хіба він має право на сарказм, коли справа стосується заручин Тереси?

— Так! — вона парирувала його сарказм ствердною відповіддю, хоча взагалі-то мала на увазі інше.

Він проректор, вона студентка. Хіба цього мало, щоб не допускати нічого подібного?

— Ось якраз про вашого нареченого я й хотів поговорити, — проректор грізно блиснув очима. — Він вам зовсім не підходить.

Тересу обурив його безапеляційний тон. Вона струснула головою, збираючись відповісти щось відповідне ситуації. Але чогось належного, як на зло, не було. Джозеф же, як ніде нічого, потягнувся до неї і поправив пасмо, що впало на лоб, акуратно прилаштувавши його за вухо. А пасмо, між іншим, чому й упало — бо це ж він, Джозеф, зняв резинку для волосся, і тепер воно лізе в очі.

Його дотики нещадно збивали її з пантелику. Але Тереса не загубила суть розмови.

— Чому ж не підходить?! — спитала обурено.

І хоч вона була тієї ж думки, що й Джозеф — у сенсі, насилу уявляла лиса Гоцького поруч із собою, але це не давало права проректорові все поправляти і поправляти її пасма.

— Вам потрібен зовсім не такий наречений, — продовжував Джозеф гнути своє. — Вам потрібен абсолютно інший.

— Який, наприклад? — спробувала Тереса загнати його питанням у глухий кут.

Але Джозеф не був збентежений.

— Такий, як я.

Ентоні приїхав до академії задовго до початку занять. Він сподівався, що Тієн, як і обіцяв, прийде з самого ранку. Вони не узгодили точний час, але Ентоні щохвилини дивився на годинник. Він загадав, що коли стрілки утворять прямий кут, Тієн з'явиться на порозі.

Ентоні не володів даром передбачення, тому й не дивно, що його припущення не справдилося. Чекати довелося довше. Тієн з'явився, коли хвилинна стрілка наздогнала годинну на черговому колі.

Хлопець як завжди привітався хрипло. Ентоні до його хрипоти був готовий. Він знав, що робити з хронічною застудою Тієна, — підготував чай з медом.

— Давай перед екскурсією по школі, яку я тобі обіцяв, вип'ємо по чашці чаю, — він запросив хлопця за столик біля вікна.

— А ще ви обіцяли мені показати медальйон, — нагадав Тієн, переступаючи біля порога.

— Я пам'ятаю, — кивнув Ентоні. — Але прошу спочатку розділити зі мною сніданок. Так сталося, що я сьогодні ще нічого не їв.

То була чиста правда. З самого ранку Ентоні не мав апетиту. Не з'явився він і зараз. Але сніданок у будь-якому разі має відбутися.

Тієн погодився неохоче. Але все ж таки пройшов до столу і сів на край стільця.

— Мені тільки чаю, — прохрипів невиразно.

— Добре, — посміхнувся Ентоні, наповнюючи чашки.

Він заздалегідь додав у чай мед. Мед пом'якшить горло, і у хлопця нарешті проріжеться голос.

Вони сиділи один навпроти одного. З вікна лилося м'яке ранкове світло. Ентоні міг роздивитись Тієна набагато краще, ніж там, у лабораторії, при штучному освітленні. Сьогодні на хлопчині був особливо вільний камзол. Тієн, як зауважив Ентоні, взагалі віддає перевагу просторому одягу. А дарма. Його стрункому тілу підійшов би інший крій.

— Дьєре Ентоні, я був би вдячний, якби ви показали медальйон прямо зараз за сніданком, — попросив Тієн.

От нетерплячий. А Ентоні сподівався, що вдасться трохи потягнути час. Щойно хлопчина дізнається, що медальйону в Ентоні немає, відразу втратить інтерес до розмови і втече. Але ховати правду за напівправдою не хотілося. Ентоні вирішив розповісти все як є.

— Сьогодні вранці я зазирнув у свій сейф, де зберігаються цінні речі, але не виявив медальйону. Він зник. Хоча решта цінностей на місці.

Ентоні стежив за виразом обличчя Тієна. Засмутиться, що дарма прийшов? Що не побачить те, що сподівався?

Хлопець вислухав інформацію спокійно. Але від Ентоні не сховалося, що слова про зникнення медальйону не залишили Тієна байдужим. Не можна сказати, що він засмутився, але інформація явно була для нього важливою.

— Шкода, — прокоментував скупо і взяв у руки чашку з чаєм.

Нарешті вирішив зробити хоча б кілька ковтків. Відпивши ледь чверть, він раптом позеленів.

— Мед? — Тієн зіскочив зі стільця, прикриваючи рота. — Мені треба у вбиральню, — він кинувся до дверей і вискочив з кабінету.

Його нудить?

Ентоні кинувся за ним. Хлопець непогано орієнтувався в коридорах академії, ніби бував тут не раз. Він підбіг до дверей вбиральні й завмер на мить, немов роздумуючи, до жіночої чи чоловічої половини зайти.

Заскочив у чоловічу і відразу замкнувся в кабінці. Ентоні слідував за ним. Його мучила сильна тривога. Що з Тієном? Він став біля дверей. По звуках здогадався, що хлопця мучить блювота. Все через мед? Через звичайний мед? Ентоні сильно докоряв собі, що додав його в чай.