Розділ 46. Ключове питання

Тереса наближалася до ліжка, оцінюючи бойові позиції супротивника. Вілзорт був з головою вкритий ковдрою, що доводило його небажання розлучатися з обіймами сну. Отже, діяти доведеться радикально.

Вона підійшла впритул і ... Ні, стоп! Тереса вже вчена. Відкинеш ковдру, а там виявиться зовсім не Вілзорт. Одного разу таке вже траплялося, де гарантія, що не повториться знову? І хоча Тереса розуміла, що снаряд в ту саму вирву двічі не падає, але мізерну ймовірність того, що в ліжку не Вілзорт, вона все ж таки допускала. Тому відкидати ковдру повністю не стала, а лише обережно відігнула край.

Першої миті очам своїм не повірила. Як таке можливо??? Снаряд все-таки впав у ту саму вирву? У сенсі проректор у те саме ліжко? Тереса часто кліпала, але зморгнути невдоволену фізіономію Джозефа не вдавалося. Це був він, хоч би як Тереса намагалася розгледіти замість нього Вілзорта. Такого дежавю у її житті ще жодного разу не траплялося. Чому вони постійно міняються місцями, не попереджаючи Тересу?! От халепа!

— Ой! — відсахнулася вона.

— Що "ой"?! — спитав Джозеф, невдоволено поблискуючи на Тересу очима. — Ви будити мене прийшли? От і будіть! — висловив обурення.

Тереса трохи здивувалася.

— Вибачте, дьєре Джозефе. Я не вас, я Вілзорта збиралася розбудити.

— Яка різниця? — спитав він. — У вас чайник для чого в руках? Планували пустити його в хід? Починайте!

Чайник у хід?! Тереса здивовано дивилася на Джозефа. А він, треба сказати, був абсолютно неповторний у своєму обуренні. Лежить, проявляє строгість, командує. Гарний невдоволений і… абсолютно незбагненний. Чого він хоче від Тереси? Чим викликане його невдоволення? Ні, так-то йому було на що злитися — непрохана студентка вривається і заважає спати. Проте складалося враження, що його обурює не сам факт того, що Тереса потривожила його сон, а те, що потривожила вона його не надто інтенсивно. Чайник йому подавай!

— Я чекаю! — нетерпляче нагадав проректор.

— Чого? — Тереса звичним жестом поправила окуляри.

Їй подобався обурений Джозеф — блискучі очі, строгі брови, саркастично вигнута лінія губ, але що за підступ він затіяв?

— Будіть мене! — вимагав безапеляційно.

Його вичікувальний погляд ковзнув по чайнику і знову перемістився на Тересу. Таки наполягає, щоб вона застосувала метод поливу? Її подив досяг апогею.

— Дьєре Джозефе, але ж ви не спите, — констатувала вона.

— А я зараз знову засну, — пообіцяв проректор із хижою загрозливою усмішкою. — Міцно засну, тож будіть як слід! І майте на увазі, якщо не зможете мене розбудити, втратите місце асистента.

І він справді щільно заплющив очі і сховався під ковдрою з головою. Який віроломний шантаж!

Але місце асистента втрачати не хотілося. Якщо він так наполягає, Тереса діятиме. Вона легенько поплескала його через ковдру по плечу.

— Дьєре Джозефе, будьте ласкаві, прокидайтеся.

Після хвилинної паузи він висунувся з-під ковдри зловісно-уїдливий.

— І це все?! — обурився він. — Хіба так будять?

Атмосфера розпалювалася.

— А як?! — Тереса теж вирішила обуритися.

Як можна будити людину, яка точно не спить?!

— Як минулого разу! Дайте сюди руку,— скомандував Джозеф.

Вона простягнула йому вільну від чайника праву руку. І він почав керувати нею, показуючи, що робити. Зімкнув пальці Тереси на краю ковдри і її рукою відкинув його. Добряче так відкинув. Саме так, як минулого разу. І Тересу вдруге за ранок накрило дежавю. Там, під ковдрою, проректор був майже без нічого. У ній миттєво спалахнула цікавість, сум'яття і ще з десяток різних почуттів, але жодне з них не встигло розростися, бо її погляд упав на його стегно.

— Ой, а що з вашою міткою? — здивувалася Тереса.

Минулого разу пляма була зовсім іншою — схожою на родову магічну мітку. А сьогодні там було щось темне з червоним з нерівними краями. Свіжа рана? Потрібно обробити.

— Вам допомогти?

Він уже давно натягнув ковдру. А у Тереси перед очима стояло його міцне тіло і чортова рана.

Джозеф мовчав, мабуть, роздумуючи, що відповісти. І в цій тиші вона несподівано зрозуміла, що ось він той момент, про який говорила Корнелія. Тереса знову побачила Джозефа в тому самому вигляді, на який натякала віщунка. Корнелія говорила, що, як це станеться, треба буде поставити правильне питання, а Тереса навіть замислитися не встигла. Все сталося так швидко, що слова мимоволі вирвалися самі собою. І жодного правильного запитання Тереса не поставила. А лише: "Вам допомогти?" Ну і добре! Тепер їй було байдуже, що там правильно, що неправильно. Єдине, чого їй цієї миті справді хотілося — це допомогти своєму пораненому проректорові.

— Дьєре Джозефе, що це у вас? — повторила вона.

— Отже, ви і минулого разу помітили, і зараз? — пробурчав він. — Хіба дівчат не вчать у таких випадках відвертатися чи заплющувати очі?

Аякже, закриєш очі, коли так цікаво.

— То що це? Я вмію обробляти рани.

— Жодного разу подібного не бачили? Зрілий пристріт, — він невесело посміхнувся. — Проста медична обробка не допоможе.

Пристріт? Тересі дійсно жодного разу не доводилося бачити міток, які залишає наведений пристріт. Але хто посмів? І головне, за що? Тереса вже трохи знала Джозефа. Вони вже примудрилися разом у колотнечу потрапити. Вона мала можливість переконатися, що він надійний і шляхетний. Він не міг нікого зрадити. Не міг підставити, не міг підсидіти. Не вірила Тереса у таке. Йому нема за що мститися. Але, може, саме в тому й річ, що він гарний, не бідний і благородний? Приворот? Хтось хоче собі такого нареченого?

— Амурні справи?

— Достеменно поки що невідомо, — ухильно відповів Джозеф. Він підвівся на лікті і подивився в очі: — Тересо, я можу розраховувати, що ви не розголосите мою таємницю?

— Можете. Навіть не сумнівайтесь. Я вмію зберігати таємниці.

Він їй довірився. Та нехай Тересу хоч катують, вона не зрадить його довіри.