Розділ 27. Жарт старої вежі

Джозеф мобілізував для допомоги молодшого кузена. Старшого вирішив не турбувати — у нього сьогодні, вочевидь, побачення з його таємною нареченою. Нехай розважається. Вони з Ентоні чудово впораються вдвох.

Вони вирушили до пожежної вежі на мобілі — так швидше. Ентоні сів за кермо і гнав на максимальній швидкості.

"Бути ближче до подразника". Схоже, Джозефу і робити нічого особливого не доведеться, щоб дотримуватися цієї поради Стець-Йемського. Сьогодні вночі він, наприклад, збирався обійтися без подразників — провести цю ніч вдома, насолоджуючись безтурботним сном, а не нишпорити в пожежній вежі у пошуках дівчини.

Заважати його сну — це взагалі її улюблена справа. Ходити з чайником гуртожитком, поливати проректорів. Або потрапляти в неприємності у пожежних вежах проти ночі, коли мирні проректори мають блаженно спати. Залишалося радіти тому, що гнів і роздратування прискорюють визрівання мітки і, як наслідок, можливість якнайшвидше позбутися пристріту. Заради цього він готовий навіть спеціально затримуватись довше поруч із своєю подразницею і провокувати її на те, щоб вона дратувала його ще більше.

— Звідки почнемо пошук? — кузен уже підрулював до вежі.

— Луказ сказав, що пройшовся по всіх кімнатах. Безрезультатно. Думаю, вона потрапила до підземної лабораторії.

У підземну лабораторію, яку колись організував у вежі професор Ітон, можна було потрапити кількома способами, зокрема найнеймовірнішими, а вихід існував лише один. Ітон був ще той жартівник. Дуже дивний, екстравагантний і непередбачуваний. Він був схиблений на своїй магічній науці. Проводив страшні експерименти з магічним фоном. Але минуло вже досить багато часу і магічний фон практично прийшов до рівноваги.

Ентоні зупинив мобіль неподалік від центрального входу у вежу, але вони з Джозефом увійшли всередину не через нього — скористалися непримітними боковими дверима. За дверима відразу починалися сходи, які вели до підвалу — це був один із найпростіших і найшвидших способів потрапити в лабораторію. Джозеф добре знав план вежі — спеціально вивчив його перед тим, як влаштувати тут випробування для претендентів.

Він спускався сходами стрімко, перестрибуючи через три сходинки. Йому хотілося скоріше визволити дівчисько. Вона не з боязкого десятка, уперта, настирлива, бойова, але все ж така юна. Вона могла розгубитися, могла розхвилюватися та запанікувати. Він уявляв маленьку плюгавку, що самотньо чекає допомоги, і ставало недобре десь в області ребер, від чого Джозеф ще більше прискорював кроки. Мабуть, це тому, що він як проректор відчував відповідальність за студентку. Якоюсь мірою він був винен у тому, що вона загубилася. Навіщо було проводити другий тур у вежі? А все Корнелія зі своїми недолугими порадами. Залишалося заспокоїти себе тим, що Тереса, звісно, ​​здогадується, що її шукають і знайдуть.

Біля дверей лабораторії довелося трохи затриматись — відкрити магічний замок. Код довгий — із семи рун та п'яти напіврун. Знають його лише викладачі. Скажи студентам, і влаштовуватимуть тут собі пригоди та розваги. До речі, чому після його відходу вежа виявилася відкритою? Код від входу до вежі теж відомий лише викладачам. Невже Джозеф, коли йшов, забув закрити замок?

Він увійшов до лабораторії першим, за ним Ентоні. В ніс ударив запах хімікатів. Дивно. Досі не вивітрився? Чи хтось знову проводить тут досліди? Рішенням академічної ради лабораторію було законсервовано, експерименти заборонені до повного відновлення магічного фону.

Потрібно буде з цим усім розібратися. Але трохи пізніше. Поки були важливіші справи. Де Тереса? Тут, в основній кімнаті лабораторії, її видно не було, але є службове приміщення.

Ентоні методично заглядав у шафи та ніші, але Джозеф мав іншу ідею:

— Думаю, вона там, — він підскочив до масивних дверей.

Вони відкривалися тим самим набором рун. Джозеф поспішно накреслив їх, всі дванадцять, і двері піддалися — легко і швидко відчинилися на нього. Він ледве встиг відскочити вбік. А далі сталося те, чого він не чекав. У дверний отвір несподівано вивалилася Тереса:

— Ура! Нас знайшли!

Причому вивалилася не одна. Спочатку Джозеф навіть не роздивився, хто з нею. Вони з Ентоні синхронно кинулися підтримати бранців, що випали їм назустріч, і зіткнулися плечима, мало не збивши один одного з ніг. У результаті цього їхня допомога спізнилася — парочка встигла розтягнутися на підлозі. Залишалося лише допомогти їм піднятися.

Джозеф потягнув плюгавку за руку, відчуваючи несподівану обурливу радість, що з дівчиськом все гаразд. Що вона знайшлася, що вона анітрохи не розгублена і не пригнічена. Що посміхається та дивиться, як на рятівника. Може, звичайно, Джозеф трохи перебільшує. Від такої дочекаєшся подяки. Але ні, хоч і тихо, але цілком виразно вона сказала:

— Дякую, дьєре Джозефе.

Йому подобалося, що на її щоках грає рум'янець, що, до речі, не часто буває. Наче вона щойно займалася спортом.

Ентоні в цей момент намагався допомогти піднятися другому учаснику інциденту, але той ухилився наче вуж і підскочив на ноги самостійно. І лише тепер Джозеф побачив, що це хлопець. Причому він теж виглядав захеканим, як Тереса, що Джозефу зовсім не сподобалося. Яким спортом вони тут займалися? Радощів якось стало менше. І знову кольнуло десь під ребрами. Неприємний хлопець. Кучері дурні. Слабкосилий. І очі ховає, наче нашкодив.

— Тересо, Тієне, з вами все гаразд? — Ентоні переводив погляд з одного на іншу. — Добре, що з тобою був кузен. Але як він тут опинився?

Кузен? То це родич Тереси. Джозеф придивився до хлопця уважніше. Та ні, цілком приємний хлопчина.

— Розумієте, дьєре Ентоні, — почала Тереса, — ми з Луказом подумали, що випробування другого туру ще не закінчилися, а Тієн…

Звідкись праворуч раптом пролунав скрип дверцят. Це було так несподівано, що всі четверо повернули голови у бік звуку. У однієї з підвісних шафок справді самі собою відчинялися дверцята. Але майже в ту ж мить з шафки з'явилася вусата мордочка винуватця переполоху — кота.