Розділ 13. Головне — він

Нарешті вдома. Джозеф радий був після божевільного дня в академії опинитися у своєму особняку. І хоч не такий він і свій, а казенний, але затишок і тиша обіцяли, що дадуть спокійно провести вечір.

Джозеф із задоволеним передчуттям уявив, як забереться у ванну. Запалена мітка постійно нагадувала про себе ниючим болем, але гаряча вода мала її трохи вгамувати. Проте Джозеф навіть не встиг наповнити ванну – до нього завітав гість. Кузен Ентоні. А сьогодні Джозефу навіть нема чим його пригостити. На кухню ще й не заглядав. Але Ентоні одразу дав зрозуміти, що він тут не заради вечері.

— Прийшов поговорити.

Джозеф запросив його до вітальні. Вони зайняли сусідні крісла, і Ентоні кинув ненароком:

— Погано виглядаєш. Тобі зле? Вигляд якийсь пом'ятий, — він усміхнувся.

Знав би Ентоні, хто Джозефа пом'яв, сміявся б голосніше. Першокурсниця, дрібна скалка. Коли востаннє йому приносили неприємності такі юні особи? Та ніколи. До своєї появи в академії Джозеф вважав, що студенти молодших курсів створені виключно для того, щоб боятися і тремтіти перед керівництвом академії, а не спричиняти їм головний біль.

У Джозефа в прямому сенсі розболілася від дівчини голова. Ментальна перевірка перетворилася на випробування. Він знав, чому в нього нічого не вийшло — Тереса застосувала якусь хитрість. Тільки поки що Джозеф не розумів яку. Поставила ментальний блок? Ні. Адже він без перепон проник у її думки. Чи прийняла перед співбесідою якийсь міцний напій? Не схоже. У неї дуже добре працювала голова перед ментальною перевіркою. Та й під час перевірки думки були ясними, тільки скакали туди-сюди. Алкоголь діє інакше.

— Давай зварю тобі кави, — зголосився Ентоні. — Мені здається, тобі не завадить.

— Звари, — не відмовлявся Джозеф.

Може, кава позбавить його образів, що скачуть у голові, почерпнутих з думок Тереси. Цей дикун з браслетами на ногах і цуценям на плечі і парочка, що стогне в обіймах, йому напевно в страшних снах будуть являтися.

Вони з Ентоні перейшли на кухню. Той швидко по-господарськи знайшов усе, що йому потрібно, і встав із туркою біля плити. Кава у нього виходила чудова. Джозеф неодноразово міг у цьому переконатися.

Помічники Ентоні не були потрібні. Джозефу відводилася роль глядача. Але хоч би яким чарівним був процес приготування кави, Джозеф вирішив не тягнути.

— То про що ти хотів поговорити?

Той витримав паузу, ніби налаштовувався.

— Вчора ти дещо сказав… — Ентоні розвернувся до нього обличчям, — про мого сина…

Заїкається, бідолаха. Джозеф і сам почав би заїкатися, якби йому ні сіло ні впало заявили про наявність сина.

— Ми ж вирішили, що я помилився, — поспішив він заспокоїти брата і повторив те, що вже казав учора. — Якщо ти не знаєш про існування дитини, то я не можу цього знати. Адже я менталіст, а не віщун. Я не бачу ні минулого, ні майбутнього, можу лише відчути чужі думки. І якщо в твоїх думках не було сина, то, виходить, я помилився.

— Але ж ти щось бачив. Що то був за ментальний образ?

— Дуже невиразний. Я не став би надавати йому ваги. Вчора я був не у формі.

— А сьогодні щось бачиш?

— Ні, — сьогодні Джозеф ще більше не у формі. — Чому це тебе хвилює? Припускаєш, що в тебе справді є син? Для цього є підстави?

— У будь-якого чоловіка, який не веде виключно праведний спосіб життя, можуть бути такі підстави, — з нотками філософської неминучості констатував Ентоні. — Чисто теоретично.

— Ну ось, якщо в тебе іноді виникають подібні думки про чисто теоретичну дитину, їх я і міг побачити.

Ентоні зняв турку з плити та розлив каву по чашках. Джозеф із задоволенням зробив кілька ковтків. Хоч щось у цьому світі залишається незмінно відмінним.

— Ентоні, розповідай, — кивнув він братові. — Бачу, тобі є що сказати.

Той усміхнувся трохи сумно, трохи іронічно.

— Від кузена-менталіста важко щось приховати.

— Мій дар ні до чого. Я, між іншим, сьогодні на нулі. Вважай, бачу тебе не як менталіст, а як друг.

Вони синхронно зробили по ковтку та відставили чашки.

— Хто вона? — спитав Джозеф.

Адже справа в жінці?

— Габріелла. Моя наречена.

— У тебе є наречена?!

Оце новина. Чому Джозеф не знав?

— Була. Ми були з нею таємно заручені. Але вона втекла.

— Чому?

— Я наробив багато помилок, — він задумливо дивився на напівпорожню чашку.

Ентоні наробив помилок? Джозефу не вірилося. Що такого жахливого міг зробити брат, щоб спонукати наречену втекти? У Ентоні найм’якіша вдача серед усіх Тоцьких. Особливо стосовно жінок. Він не здатний образити навмисне.

— Що сталося?

— Габріелла мала стати не моєю нареченою, — Ентоні з силою стиснув ручку чашки. — Її родина мала давню домовленість з іншою сім'єю. Шабельські та Тагон-Рушайські. Може, чув? Вони збиралися одружити дітей і поріднитися. А в нас із нею були стосунки. Ми були таємно заручені. Я божеволів... Я не знав, як запобігти шлюбу, який нас розлучить. Відчай змусив діяти поспішно та нерозумно. Я зустрівся з її батьком і заявив, що у нас із нею зв'язок і вона чекає від мене дитину.

— Вона справді чекала від тебе дитину?

— Ні. Але мені здавалося, це стане вирішальним аргументом, щоб скасувати шлюб з іншим. Потім, коли трохи охолов і обдумав свій вчинок, зрозумів, що наламав дров. Я поставив її під удар. Треба було діяти якось інакше. Габріелла перестала зі мною бачитися. Я не знав, що робити. Відчай знову змусив діяти імпульсивно. Я знову зустрівся з її батьками і тепер усе заперечував. Сказав, що минулого разу збрехав їм.

Дійсно, дров наламано чимало. Як же Ентоні немилосердно штормило. Кидався з крайності в крайність. Мабуть, Габріелла сильно його зачепила.

— Вона не витримала… Втекла… Я намагався її відшукати, та не знайшов. Вона попереджала, що зникне безслідно.

Скільки всього встигло статися за кілька місяців, що Джозеф не бачив кузена. Таємний зв'язок, заборонене кохання, метання, розрив. Самому Джозефу ніколи не доводилося переживати таких глибоких почуттів. Він не дуже вірив у їхнє існування. Але брат демонстрував протилежне. Найчуттєвіший з усіх Тоцьких.