Глава 1

Сектор V, 5:46 ранку

Повітря пахло вологим металом і іржею - типовий ранок для Сектора V.

Я прокинулась за хвилину до будильника. Не тому що я боялась проспати, ні. Просто так працює тіло, коли все життя - це графік.

Моя кімната була маленька, іноді здавалось наче кортона коробка. Стіни були настільки тонким, що чуєш кожного дня чийсь плач, кашель або відчай. Старе ліжко з витертими кутами, що колись були білими, але тепер мали брудно-сірий вигляд віл часу і пилу. На стінах тріщини, ніби від спроб сховатись від чогось, але це не допомогло. 

Тонкі ковдри не зігрівають, але я звикла. Вже півроку тут. Того, хто живе бездарним, не надають навіть тепла в будинку.

Єдине, що хоч якось допомагає забути про це місце — дзеркало, яке я знайшла кілька місяців тому.
Спочатку я думала, що це уламок від старої фанери, залишки яких часто валяються на смітниках. Але коли витерла пил, побачила, що це було не просто старе скло. Це була справжня рама, така, що, мабуть, належала комусь із багатих у часи до всіх цих класифікацій і тестів. На одному з країв залишилась ще частинка латуні, що згадувала про колишню елегантність.

Я поставила його в кутку, притуливши до стіни, так, щоб хоч кілька хвилин вранці могла дивитись на себе. І навіть не тому, що хотіла побачити свою зовнішність. Ні. Це дзеркало не було про красу чи недоліки. Це було як маленька частинка старого світу, який я навіть не пам'ятаю. Я не знаю, чому воно мені так важливе. Але коли я дивлюсь у нього, мені здається, що я все ще частина чогось великого, чогось, що було до цього бездарного світу.

Я стояла перед ним, обережно, немов не хотіла порушити цю коротку зустріч із минулим. Кожного дня я в ньому бачила себе.

Я не була високою — швидше середнього зросту, але це ніколи не було для мене проблемою. Моя фізична недосконалість ніколи не визначала мене. Я була худорлявою, з довгим чорним волоссям, що інколи спадало безладними пасмами на моє обличчя, та завжди відчувала, як кожен крок моєї волі не залежав від цього. Сіро-зелені очі часто здавались спокійними, навіть коли всередині бушували шторми. Але в них була сила, що не дозволяла мені опускати руки. Я була вперта, не з тих, хто здається, навіть коли все навколо сприяє іншому.

Лице моє було невиразним — пряме, злегка витягнуте, без будь-якої яскравої рисочки, що можна було б назвати «красою». Я не шукала краси. Я шукала щось більше — можливість зробити те, що хочеться, попри все. Моє тіло, з його довгими руками й кістлявими пальцями, було просто інструментом, що допомагав мені йти вперед, незважаючи на все.

Я швидко одягла свій робочий комбінезон, він трохи тиснув, але я вже звикла до цього. Всі ми в цьому світі носили свій робочий одяг-це був символ нашого місця в цьому світі. Підняла очі й поглянула в дзеркало останній раз перед виходом. Трохи нахилила голову, та зібрала своє волосся в тугий хвіст. Погляд не виражає нічого нового тільки спокій, бо краще контролювати свої емоції. І так кожного дня.

Перед тим як вийти з кімнати, зранку завжди випиваю горнятко кави, якщо цю спробу замінити справжню каву можна так назвати. Вона залишала гіркуватий-металевий присмак після себе і сухість на губах. Але навіть це робило мій ранок трохи краще. 

Закрила двері кімнати в якій жила і пішла сходами. Кожен поверх цього будинку був, як окремий світ. Ми, бездарні, мали свої поверхи, свої кімнати, де намагалися знайти хоч якусь форму життя. Над нами — світ обдарованих. З ними я не мала жодних контактів, крім випадкових поглядів у ліфтах чи на вулицях. Для них ми — просто тіні.

Зпустилась по сходах, вийшла на вулицю. Холодне повітря обпікало шкіру, але я вже звикла. Йти на роботу — це стало частиною мого буття. Погляд не піднімала — кроки короткі, мовчазні. Як завжди, місце для мене було в тіні, серед того, хто ніколи не матиме шансів.

Кроки лунали на асфальті. Вулиця була пуста, лише тіні будинків й вітри, що кидалися на кожен виступ. Пройшла кілька кварталів, і ось він — той самий центр, де працювали всі важливі люди. Дослідницький центр, у якому я була частиною непомітної маси — прибиральниця. Всі ці високі стіни, обмежені доступом, та жодного шансу на щось більше.

В центрі я працювала вже кілька місяців. Це місце було, немов лабіринт, заліплений дохідливими стінами. Лише одна двері відділяла мене від всього, що було так далеко від мого життя. Я могла лише бачити з вікон, через яких спостерігала за світлом, яке відбивалося від лобових стекол у великих кімнатах, де працювали обдаровані. Їхні обличчя, здавалося, завжди були настільки спокійними й непереможними, що я не могла зрозуміти, як вони живуть у цьому світі, де жодні обмеження для них не існували. Вони й справді мали усе, і могли зробити ще більше. Я зайшла в чисті, білосніжні коридори, де завжди пахло хімічними речовинами. Ці запахи вже були мені знайомі — вони ніколи не здавались чужими, просто частиною моєї роботи. В кімнатах, де я працювала, мали всі свої мікроскопи, лабораторії, спеціальне обладнання. Далеко від людей. Але головне, чого я прагнула, — це була тиша. Тиша між світами. Між нами.

Робочий день, як завжди, починається з тиші. Кроки в коридорі звучать так само, як і все інше тут — тихо, без зайвого шуму. Поки я мию підлогу, спостерігаю, як дрібні краплі води збираються в крихітні калюжі на холодному бетоні. Це частина рутинної роботи, яку ніхто не помічає. Всі тут – як засклені. Я також. Коли ти працюєш на таких, як ми, тебе просто не помічають.