Глава перша

— Опритомнів? Вітаю в Безчассі, безіменний. Тепер ти в безпеці. Мене звати Акен, я допоможу тобі тут освоїтися. Постарайся запам'ятати моє ім'я.

М'який і привітний голос. Неяскраве світло. Макс розплющив очі й побачив перед собою кругловидого дідугана, що віддалено нагадував Луї де Фюнеса.

— Я помер? Пам'ятаю, мені стало зле на риболовлі, а потім…

— Ні-ні! — швидко замахав короткими руками Акен. — У жодному разі нікому не розповідай обставин, які привели тебе сюди, якщо ти, звісно, не хочеш повернутися.

— Так, ти помер, — продовжив Акен. — Хоча правильніше буде сказати, що ти звільнився від життя. Або, якщо ще точніше, нарешті проявився в істинній постаті, визволившись від плоті.

Макс ривком сів у ліжку й роззирнувся. Невелика кімната із прочиненими дверима, за якими виднівся коридор. Глиняні нерівні стіни, білені вапном, міцне, широке ліжко з білим простирадлом. Проста приліжкова тумба із химерним нічником у формі бронзової голої жіночої фігури, яка однією рукою прикривала сороміцьке місце, а другою показувала середній палець, причому останній був мініатюрною лампочкою.

Кругле вікно, прикрите білою напівпрозорою фіранкою, злегка тріпотіло. За ним угадувалася зелень і небо. Дідусь у білому костюмі, на вигляд із льону, спокійно сидів за метр від Макса на простому дерев'яному ослоні.

— Акене, де я і що зі мною сталося? — Макс повернувся до старого. — Це не схоже на потойбіччя. Це схоже на рехаб в Альпах.

Дідусь, ніби тільки й чекав на це запитання, стрепенувся й злегка нахилився до Макса.

— Я тут саме для цього. Можна сказати, це мій прямий обов'язок — зустрічати новоприбулих у Безчассі. Заспокоювати їх, відповідати на запитання, проводжати до своєї справи й усяко вводити в курс справ. Ти, Максе, щасливчик. Усесвіт нечасто посилає безіменних. Дідусь буде радий твоєму з'явленню.

— Ти в Безчассі. Якщо дуже коротко й просто — це місце, де відсутній час. Але слово «місце» теж не дуже доречне, бо його насправді немає, як немає й тебе, у звичному тобі розумінні. Ти нарешті звільнився від існування у фізичному тілі й почав жити. Тобі буде складно спочатку усвідомити, що справжнє життя починається саме тут, але я тобі допоможу.

— Чому я почуваюся так, ніби я живий? І чому я знову молодий? — Макс підніс до себе руки, скинув простирадло, оглядів себе в піжамі кольору пряженого молока. — Мені було під дев'яносто, коли я…

— Стоп! — вигукнув Акен. — Нагадую правило — ніколи й нікому, за жодних обставин не розповідай, як ти звільнився. Ти живий тому, що став живим саме зараз, а до цього ти існував.

— Ходімо-но ми з тобою пройдемося, — запропонував Акен. — І я тобі все розповім.

Біля ліжка виявилися м'які капці, що дивовижно нагадували японські субу. Макс узувся й пішов за Акеном. Пройшовши коротким коридором уздовж ряду однакових, як у готелі, дверей, Акен із Максом вийшли на вулицю. Перед ними була єдина доріжка, усипана дрібним білим гравієм, по обидва боки якої росла ідеально підстрижена трава. Доріжка вилася за обрій між невисокими пагорбами. На небі — ні хмаринки. Макс озирнувся на будинок, з якого вони вийшли. Типове шато з якоїсь Аквітанії — просто й зі смаком. У таких живуть бідні нащадки шляхетних графів, виробляючи простеньке вино, ну або, як йому й здалося спочатку — рехаб для втомленої від речовин золотої молоді десь в італійських Альпах.

Акен жестом запросив на доріжку, і вони неспішно попрямували до горизонту.

— Я б дуже хотів ввести тебе в курс справи навідними запитаннями, — сказав Акен. — Щоб ти сам усе зрозумів. Але, вибачте за каламбур, у нас немає часу. Тому одразу до справи.

Гравій під ногами ледь чутно похрускував, і десь далеко гули бджоли.

— Насправді всіх існуючих людей хвилює лише одне: чи є життя після смерті? Це хвилює все їхнє недовге існування, але не менше, якщо не більше — що буде далі. Це докорінно неправильне формулювання. Через це, до речі, ви й мучитеся всі відведені вам роки. Насправді справжнє народження відбувається після того, що ви називаєте смертю. У якомусь сенсі можна сказати, що смерті не існує. Але правильніше сказати — не існує вас справжніх до народження. Та це все лірика.

— Там, де ти існував, релігія відокремлена від науки. Але що далі ви деретеся по древу знання, то більше у вас з'являється розуміння (точніше, вам здається, що ви розумієте), що неминучий той момент, коли релігія та наука зіллються в одне й ви досягнете божественного просвітлення чи просвічення. І люди стануть богами. І житимуть вічно. Так от, усе це вже давно вивчено й досягнуто. Тільки доступно тим, хто закінчив існувати в тілі й нарешті почав жити тут. І ті, хто живуть тут, уважно стежать за тим, щоб це не стало доступно там, звідки ти прийшов. А такі, як ти, нам у цьому дуже допомагають.

— Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво, — пробурмотів Макс. — Чому я не здивований своїм воскресінням? Чому ми тут ідемо самі?

— Чудово. Ти починаєш ставити правильні запитання, але поки що дуже прості запитання. Дозволь я поясню.

Гравій приємно похрускував під ногами, і якби не незвичайність ситуації, Макс подумав би, що гуляє доріжками в гольф-клубі.

— Ти не здивований своєму народженню (а не воскресінню), бо при появі безіменних на зразок тебе ми максимально пом'якшуємо стрес седативним впливом. А друге запитання ще простіше. Ми тут не самі. Нас тут багато, дуже багато. Озирнися, тільки постарайся «побачити», напруж зір.

Макс покрутив головою навсібіч, але нічого не змінювалося.

— Не бачу нічого й нікого.

— Подивися пильніше ось на той пагорбок, наприклад, — указав рукою Акен у напрямку доріжки, якою вони йшли.

Макс напружив зір і раптом побачив дві фігури, що повільно чимчикували до горизонту. Одна була геть як Акен, а друга люто крутила головою, розмахувала руками й намагалася бігти, але виглядало це так, ніби людина біжить на біговій доріжці.

Макс повів головою трохи вбік, і перед його поглядом почали з'являтися фігури все того ж Акена з різними людьми. Усі вони поводилися по-різному. Хтось горлав (утім, голосів Макс не чув), хтось повз на колінах, хтось, понуривши голову, брів за Акеном. За кілька секунд людей довкола з'явилося вже більше сотні, і вони все прибували.