Розділ 10

Вже пройшло декілька тижнів з нашої гучної перемоги, і ми почали готовитися до наступного сезону. Життя трішки почало налагоджуватися, наша родина вже майже об’єдналася, залишилося лише трішки почекати, набратися більше терпіння.

Я вийшла прогулятися разом із Барсом. Погода була казковою. Я почувала себе спокійно, ніби не було жодних проблем. Трішки відволіклася, замріялася і не помітила, як кудись подівся пес.

— Барсе! Барсе! — почала кликати, але його ніде не було видно, він навіть і не озивався. — Господи, куди він забіг?

Я побігла, я була знервована і спочатку навіть не зрозуміла, що зіткнулася з Олександром. Я розповіла йому, що мій пес зник і я не можу його знайти. Він намагався заспокоїти мене, але я так знервувалася, що нічого не хотіла чути. Ми почули гуркіт машини й побачили, що на дорозі лежить мій Барс.

— О, Господи, Барсе! — ми підбігли до пса — на наше щастя і на щастя водія, він дихав.

— Він вибіг зненацька, — почав виправдовуватися водій.

— Допоможіть відвезти пса до ветеринарної лікарні, — сказав Саша та поклав Барса на заднє сидіння.

— Вибачте, заради Бога, я не навмисно, — знервовано говорив водій машини.

— Все буде добре! — заспокоїла водія, а в самої серце розривалося. — Барсе, ну як же ти так? — погладила його.

Коли ми приїхали до лікарні, я тут же зателефонувала татові, мамі, й вони примчалися, як тільки змогли.

— Настю, що трапилося? Як Барс? — мама перевела погляд на Олександра, а потім шепнула мені на вухо. — А хто цей молодий юнак?

— Мамо, перестань, — зиркнула.

— Дякую, юначе, що допомогли Насті з нашим псом, — сказав тато і потиснув йому руку.

— Завжди радий допомогти, — Саша перевів на мене погляд та усміхнувся. — Я, мабуть, вже піду.

— Почекай, я тебе проведу!

Ми вийшли з ним на вулицю і намагалися поговорити, але розмова відверто не клеїлася. Я подякувала йому та сказала, що він не тільки допоміг нам здобути перемогу, але й сьогодні врятував мого пса, а це, поза всякими сумнівами, вчинок друга. Я, звичайно, розуміла, що з другом я трішки загнула, але це перше, що прийшло мені в голову.

— Друга? — він був трішки розчарований, і це було видно у його блакитних очах. А я тільки й думаю про його блакитні очі, про його чарівну усмішку на вустах. — Ну що ж, тоді бувай, і надіюся, що твій Барс швидко стане на лапи.

Він вже зібрався йти, але я зробила за весь час самий нормальний вчинок.

— Дякую тобі! — підійшла й обняла його.

Це було так по-дитячому, так наївно. Мені самій смішно стало з себе.

Десь у глибині душі я розуміла, що Олександр мені не байдужий, але моя самостійність і мій характер не дозволяли мені зробити щось розумне, за це я декілька разів сварила себе, але все одно повторювала одне й те ж саме. Коли повернулася назад до лікарні, то побачила, що мама з татом трималися за руки й про щось говорили над сплячим псом, але, як виявилося, Барс зовсім не спав, він повернув свою голову. Я спочатку подумала, що це просто від хвилювання мені здаються різні речі, але коли я придивилася, то побачила, що Барс зовсім не спить і лише прикидається сплячим.

— Лоро, вибач мені, я був таким ідіотом.

— Ну що ти таке говориш? Це я весь час була не права, це ти мені пробач.

Так моя родина возз’єдналася за допомогою неочікуваного випадку. Хто б подумав, що завдяки такому моменту мої батьки все ж таки отямляться і помиряться.

— Ну що, можна нарешті перевозити свої речі, тому що я вже втомилася носити їх з одного місця в інше. І думаю, що Барс теж буде радий повернутися додому.

Я погладила Барса за вухом, і він підняв свою голову та мокрим носиком доторкнувся до мого обличчя. Всі зрозуміли це, як згоду.

— От ти хитрюга, — сказала мама псу. — Забираємо Барса, і сьогодні ж переїжджаєте додому!

Переїзд додому став самим жаданим, і тому ми з татом не марнували дорогоцінний час і все ж таки встигли за день переїхати.

Настала зима. Вона була чарівною і казковою, подарувала легкий і ніжний сніг, що лагідно падав на обличчя. Пухким килимом він покрив землю, і діти ніяк не могли нарадуватися снігові: весь час кидалися то сніжинками, то ліпили снігових баб. Було ніби в казці, яку не можна описати, яку потрібно тільки бачити на власні очі або відчути серцем і душею всю красоту. Сніг покрив кожне деревце, кожний листочок, і здавалося, що це покрив пухнастого сніжного покривала. Сніжинки ніби маленькі чарівні феї танцювали в загадковому танці, який розуміли лише вони. Під ногами хрустів сніг, і було таке відчуття спокою, свободи й неймовірної втіхи від його хрускоту, сніг був ніби срібло, яке розтавало у руках. Звичайно, що в таку чудову погоду ми не змогли сидіти вдома і вирушили в «Казку» на Оболоні. Там була ковзанка, для діточок різні забави й будиночки, де по казці жили різні казкові герої. Ми веселилися до останнього, навіть коли декілька разів падали на ковзанці, але все одно вставали й каталися далі.

— От Настю, ми з Оленкою не розуміємо, — почала повчати Ірина, — якого ти відштовхуєш Гордієнка?

— Ніхто його не відштовхує!