Розділ 9

Сьогодні перед парами я мала поговорити з Гордієнком. Наважившись і підстерігши його одного, я все ж таки підійшла.

— Привіт. Як твої справи? — всміхнулася.

— Привіт. У мене все добре. У тебе як? — оглянувся.

— Так, все добре, тільки…

— Що тільки? А хоча почекай, ось твій браслет, — він дістав із кишені його та віддав. — Ти його загубила в машині.

Я йому подякувала, а потім розповіла, що нам потрібна його допомога.

— Розумієш, нашого тренера хочуть звільнити, якщо ми не переможемо в наступній грі. Але це не саме жагливе, проблема в тому, що він не може нас підготувати до матча. Ось!

— І що ти хочеш від мене? — стиснув плечима.

— Я розумію, що була до тебе не справедлива в чомусь і весь час уникала тебе, — підійшла ближче. Я все йому розповіла і тепер чекала на його відповідь.

— Що ти хочеш почути? — з чарівною усмішкою запитав Олександр.

— Відповідь, — нервово хмикнула.

— Яку саме? — він удав, що нічого не розуміє. Це мене почало нервувати, але я дуже старанно цього не показувала. Він що, грається зі мною?

— Ти зможеш нам допомогти чи ні? — нахмурилася.

Коли він врешті-решт погодився, я просто кинулася йому на шию. Ну потім, звичайно, я вибачилася, але це було того варто. Саша пообіцяв, що поговорить з командою. Також він намагався поговорити про Ярослава, і чому я не до нього підійшла. Я просто змовчала і все.

Я ще ніколи не була такою задоволеною, як сьогодні. Ми всі з нетерпінням чекали закінчення пар і надіялися, що відповідь буде задовільною. Коли закінчилися пари, дівчата зібралися в залі, а мене затримав Ярослав.

— Настю, почекай!

— Ярику, що трапилося? — поглянувши на нього, закотила очі.

— Це ти мені розкажи, що трапилося? — грубо та емоційно промовив Ярослав.

Я нічого йому не відповіла. Моє мовчання він сприйняв як брутальність і тому схопив мене за руку. Він так стиснув мою руку, що в мене ледве сльози не виступили з очей. Перед тим, як відпустити мене, він сказав, що я даремно звернулася за допомогою до Гордієнка.

— Відпусти! — закричала й висмикнула руку.

— Розмову ще не закінчено, красуне! — закричав услід.

Коли я зайшла до залу, то там вже були дівчата і хлопці.

— Нам сьогодні Олександр все розповів, і ми згодні вам допомогти, — сказав Марк. — Ну, звичайно, деякі з нас, але ми зробимо з вас чемпіонів.

— Скоріше чемпіонок, — сказала Динара.

— Ми можемо розпочинати вже завтра, — до мене підійшов Саша. — Чому похмура така?

— Нічого, — не дивлячись на нього, спокійно відповіла.

— Що це в тебе з рукою? — побачив мою червону руку. — Це Ярослав зробив?

— Яка різниця? Головне, що ви погодилися, — поглянувши на нього, легко всміхнулася.

Ми розпочали тренування. Перший раз ми справді працювали, як одна команда. Ми з Сашою стали друзями, але все одно, близько до себе я не наважувалася його підпустити, щось мене зупиняло, але, можливо, це я сама винна. Ми навіть і не помітили, як швидко пройшли ті дні, коли ми тренувалися разом із хлопцями. Звичайно, я бачила незадоволені погляди Ярослава, але мені було байдуже. Це моя команда, і заради неї я готова на все!

Нарешті настав той день, коли ми повинні показати гру, ту гру, від якої захоплюються мільйони людей. Всі помітно нервували, але, як і обіцяв Олег Іванович, він вивів нас на поле. Перед нами стояло завдання не тільки виграти, але й показати гарну гру, адже після осінньої гри ми можемо ввійти в наступний сезон або програти й вилетіти.

Ми вийшли на поле, напруга тривала та ще більше наростала.

— Дівчата, не хвилюйтеся. Ми провели напружене тренування і заслужили лише на перемогу. Ми сильніші за них. Переможемо!

— Ми сильніші за них. Переможемо! — такими словами ми настроїлися на перемогу.

Перший тайм пройшов нервово і зосереджено, але без голів. Динара вміло вистояла та ще краще відбивала всі м’ячі, які летіли в наші ворота. Все повинен вирішити другий тайм, і перед початком до нас підійшов Саша разом із хлопцями.

— До вас тут не пробратися, — сказав Марк.

— У вас помітний розрив на флангах, — повідав Саша. — Якщо ви трішки прискоритесь, то можете забити бистрий м’яч. Не забувайте про швидкість, техніку і скористайтеся провалами в обороні.

— Дякую, — навіть не помітивши цього, взяла його за руку.

Розпочався другий тайм. Здавалося, що ще трішки й ми заб’ємо гол. Ми змогли притиснути їх до воріт і весь час йшли в атаку, але щось нам завжди заважало. Кожна хвилина була на рахунку, кожне невдале попадання примусило нас до радикальних змін.

— Дівчата, змінюємо тактику, план Б!

— Що за план Б, ти про що? — крикнула Ірина.

— Біжімо вперед і забиваємо!

Вже майже під кінець гри відбулося чудо. Олена передає чудову передачу на мене, я на Дашу, і… гол! Ми перемогли!