Розділ 8

Ранок розпочався не дуже добре. Я встала трішки раніше і після пробіжки вирішила поговорити з мамою, але розмова відвертою і приємною не дуже вийшла.

— Мамо, я думаю, що нам потрібно поговорити!

— Я теж так думаю. Можливо, поясниш свою поведінку?

— Вчора в мене був дуже важкий вечір. Ми з татом пішли на вечірку і…

— Ти з татом ходила на вечірку? Дуже цікаво! — склала навхрест руки на грудях.

— Так, там було цікаво. Мамо, якби ти цікавилася, як тато, то знала б все. До речі, йому дали підвищення.

— Настю, ти хочеш зробити мене в чомусь винною? — нахмурилася.

— Твоя єдина вина полягає в тому, що ти не цікавишся татом і, як я бачу, мною також не дуже.

На такій ноті ми й завершили розмову.

В університеті до мене прийшла чудова ідея, і я, як капітан, зібрала команду.

— Дівчата, здається, я знаю, як покращити наші справи. Потрібно, щоб нас підтримала наша хлоп’яча команда. Розумієте?

— Настю, поясни, будь ласка, нормально, — сказала Оленка.

— Підтримка хлопців може нам допомогти, що тут не зрозуміло?

— А про яку саме підтримку ти говориш? — запитала Ліда.

— Вони можуть нас підтягти з технікою. Ми всі знаємо, що техніка в нас не дуже.

— В принципі ідея гарна, — сказала Динара, і її підтримали інші дівчата. — Але в кого саме ми будемо просити допомогу?

— Олег Іванович нам не зможе допомогти, тому ми повинні все придумати самі. Наприклад, Марк — чудовий форвард із прекрасною технікою, або Анатолій — найкращий захисник у команді, або…

— Ти забула сказати про Ярослава, — сказала Ірина.

— І Олександра Гордієнка, — продовжила Олена.

— Так, і Олександра! — підтримала Іра. — Моя думка, що Гордієнко гарний варіант. Я думаю, що він підтримає нас, тому що надіятися на Ярослава — це марне діло. А якщо він нас підтримає, то інші хлопці теж будуть не проти нам допомогти.

— Нехай буде Гордієнко, — погодилася з дівчатами. — Але хто з нас буде з ним розмовляти, ну тобто обкручувати його. А?

— Ти, — сказала Оленка. — Ти ж у нас капітан, тобі й карти в руки.

— Ні, я не зможу. Серйозно, дівчата. Я не буду! — почала відмовлятися, але, як побачила, даремно. Дівчата спохватилися за цю ідею, як за останню ниточку, останню надію. Тому я не могла відмовити їм.

— Вони сьогодні тренуються не в університеті, — сказала Динара, — тому прийдеться говорити завтра.

— Добре, тоді я завтра з ним поговорю!

Коли я вийшла з університету, мені зателефонував тато і сказав, що приїде за мною, тому мені прийшлося чекати його біля університету. Сумувати мені не довелося, тому що до мене під’їхав той самий «просто Діма», і чесно сказати, я була трішки здивована від такої зустрічі.

— Привіт, Настю. Як справи? — вийшовши з машини й показово зачинивши двері свого БМВ, сказав Дмитро.

— Було краще, доки вас не було! — стримано відповіла.

— Ой, лише не потрібно грубіянити.

— Я і не намагалася щось укривати. Я не подобаюся вам, а ви мені. Так чому ви приїхали?

— Я хочу з тобою поговорити! — впевнено промовив Дмитро. Ця його впевненість не дуже мені сподобалася.

— З якого дива я повинна з вами розмовляти?

— Тому що мені подобається твоя мама. Тому давай краще знайдемо спільну мову, дорогенька! — від цієї новини в мене волоси дибки стали. Нахаба який!

— А ви мені ні! І я це вже говорила, — відповіла відверто, адже це так і було.

— Ну що ж, не хочеш по-хорошому? А мені байдуже, і ти мені не перешкода, зрозуміла? — хмикнув.

— Що ти сказав? — зі спини Дмитра вийшов тато. — Хто тобі тут не поміха? Можливо, я, чи Настя?

— Якщо ти думаєш, що вона з тобою залишиться, то ти помиляєшся, — оглянувшись, сказав Дмитро.

Тато не став довго розмовляти з ним і тут же вдарив його, за що отримав у відповідь.

— О, Боже, тату, досить! Поїхали звідси, у тебе кров тече, — зарепетувала я.

Ми приїхали додому, тобто на найману татову квартиру. Я зателефонувала мамі, й вона тут же приїхала.

— Що з вами трапилося? Пашко, що це з тобою? — мама підійшла до тата і побачила, що в нього з носа тече кров.

— Це його вдарив твій друг Діма, — відповіла я мамі.

— Я не розумію нічого, — невинним поглядом мама подивилася то на мене, то на тата.

— А що тут розуміти? Тату, мовчи, я сама все розповім, — повернулась до тата, який намагався щось сказати. — Як я і говорила, цей Діма запав на тебе. Він приїхав сьогодні до мого університету, мабуть, слідкував за мною, і сказав, що я йому не поміха.

— Ага, не поміха. Так і сказав? — нахмурилася мама.

— Мамо, навіть і Барс все зрозумів, — я показала на собаку, і він за моєю командою кивнув. — А потім з’явився тато, і тепер ти сама все бачиш.