Розділ 7

Кожна людина рано чи пізно проходить випробування, яке повинно показати, що вона може в житті й чи взагалі гідна усмішки фортуни. Але інколи здається, що це все просто дивний сон і, коли проснешся, він пройде, але прокидаєшся і розумієш, що це дійсність. Коли закриваються одні двері, завжди відкриваються інші, потрібно тільки не побоятися увійти в них. Ось так трапилося саме і зі мною…

— Донечко, ти скоро?                         

— Тату, почекай. І чому ти не запросив на цю вечірку маму? — незадоволеним тоном сказала.

— Тому що я хотів, щоб саме ти пішла зі мною, і, як стало відомо, у мого товариша є син такого ж віку, як і ти.

— І що це значить? Ти, може, просто хочеш перед колегами похвастатися своєю донькою? — хмикнула.

— Так, — спокійно відповів тато.

— Тоді почекай ще трішки, якщо ти дійсно хочеш, щоб всі побачили мене в повній красі. І до речі, це не я вибрала таку сукню.

— А вона що, тобі не подобається?

— Чекай, я зараз вийду.

Через десять хвилин я вийшла, і тато не міг ні слова сказати.

— Можливо, мені підібрати волосся, як ти вважаєш? — поглянувши на себе у дзеркало, запитала.

— Ти чарівна, як принцеса з казки.

— Залишилося на вечірці знайти принца та здолати злого дракона! — засміялась та поглянула ще раз у дзеркало.

— Там обов’язково будуть гарні парубки, — сказав тато.

— Ти не хочеш запитати про злого дракона? — вигнула брови.

Батько засміявся й кивнув.

— Я зрозумів, про кого йде мова!

— Так, можливо, подолаємо його разом? — підморгнула.

Тато зітхнув, однак нічого не сказав.

Коли ми приїхали, там стільки було «гарних» парубків, що мені хотілося втекти звідти.

— Тату, але тут одні розумники, — засміявшись, прошепотіла. 

— Проте інтелігенти, — з посмішкою на вустах промовив тато.

Він чудово знав, що такі вечірки я терпіти не могла і з такими «інтелігентами» я не дуже люблю спілкуватися.

— Мені від таких інтелігентів плакати хочеться.

— Що? — тато удав, що не почув те, що я сказала.

— Нічого, — стиснула плечима.

Було таке враження, що я серед них біла ворона. Вони всі такі розумні, та інтелігенція прямо перла з них. Один намагався мені пояснити щось із фізики, якісь закони, але я тільки дивилася на нього і кивала, адже по точних науках я нуль, це вам не журналістика і навіть не футбол, де все просто і ясно. Дякувати Богу, мене тато в потрібний час забрав від них, а то б я просто зійшла з розуму.

— Тату, де ти так довго був? Я думала, що зійду з розуму з ними.

— Ти ж хочеш стати журналістом, а там приходиться спілкуватися і не з такими, поділюся своїм досвідом. Я забрав тебе, щоб познайомити з другом та його сином.

— Що, з таким самим розумником? — хмикнула.

Але я не довго сміялася і не дуже вдало пожартувала про розумника, тому що я побачила того самого сина, татового друга, а ним виявився Олександр… Олександр Гордієнко.

— У тебе ну не дочка, а просто красуня, — сказав батьків друг.

І тут почалося. Я відчувала себе лялькою, коли кожен із охочих міг торкнутися мого волосся, сказати, яка я красуня, сказати, яка в мене чудова чорна вечірня сукня, і найжахливіше: мене почали просто роздивлятися, як на ринкові. Це було жахливо! Під кінець вечора я не відчувала своїх ніг, ще для повного щастя розпочався головний біль. Я час від часу поглядала на Олександра, проте, коли він дивився на мене, як дурепа відверталася.

— Тату, за те, що ти мене так підставив, ти повинен зробити дещо для мене,  — взявши його під руку, прошепотіла.

— Ти про що? Тут весело і не сумно.

— Та що ти говориш? Ну, звичайно, можливо, тобі й несумно, а у мене вже голова болить. Я не звикла до світських бесід. Слухай, тату, ти повинен передзвонити мамі і попросити в неї вибачення.

— Вибачення? Але за що? — з дитячим виразом обличчя промовив татусь.

— Та хоч за щось, мені байдуже. І ще одне, ти повинен запросити її до якогось ресторану на вечерю, а потім, ну ти сам зрозумів, що потім. Так що, по руках?

— В житті так буває, що подружжя розлучаються, — зітхнув батько. — Ти повинна постояти в компанії моїх друзів і не уникати їх, чи кого ти там уникаєш?

— Нікого я не уникаю! Лише заради тебе, я буду не вечірці ще ну, хвилин п’ятнадцять, а потім одразу поїду додому. Домовилися?

— Лисиця! — сказав батько і повів мене до своїх друзів.

Ми підійшли до них, ну тобто до знайомих батька, і тут же друг тата позвав свого сина.

— Павло сказав, що ви навчаєтеся разом із Олександром! — задоволено вимовив чоловік.

— Так це правда, — поглянула на Сашу, й він усміхнувшись, кивнув. — І хто б подумав, що ми можемо так банально зустрітися на вечірці. — Запала тиша. Я схиливши голову на бік, поглянула на батька, й шепнула йому на вухо. — Тату, я сказала, мабуть, щось не те, виручай, — шепнула я йому на вухо.