Розділ 5

— Мамо, я надіюся, ти сьогодні прийдеш? — запитала я в неї, коли збиралася до університету.

— Звичайно, прийду. Йди до мене, я тебе поцілую.

— Мамо, ти мене задушиш! Краще прийди сьогодні, я тебе дуже буду чекати. Ну все, я пішла.

Вийшовши з дому, миттю зателефонувала татові.

— Привіт, татусю, ти сьогодні будеш на матчі?

— Донечко, я ж ніколи твою гру не пропускав, — почулася відповідь тата. — І не пропущу зараз.

— От і добре, на шістнадцяту годину. Буду чекати.

З таким гарним настроєм я і поїхала до університету.

Перед грою нас, як завжди, наставляв тренер Олег Іванович, тому що чудово вивчив запальні натури Ірини та Олени. Вони в команді такі собі заводили, які можуть завести кого хочеш, і навіть спокійного і врівноваженого Олега Івановича.

— Ми сьогодні чудово провели розминку, правда, дівчата?

— Так, розминка була те, що треба, — усміхнувшись, сказала Оленка.

— Дякую, Олено. Ви знаєте, що в наших супротивників деякі проблеми в обороні, тому наша надія забити перший гол велика, якщо ми будемо грати, як справжня команда. Розрахунок на швидкість Ірини й капітанські уміння Анастасії, ще добра гра в центрі поля і, звичайно, в обороні. Граємо як завжди: від оборони до швидкісної атаки й навпаки. В центрі поля м’яч не затримуємо. Олено, це зрозуміло?

— Так, тренере, я все зрозуміла. У центрі поля м’яч не затримуємо. Дівчата, зрозуміли?

— Все вірно, Оленко, це стосується всієї команди. Обробили м’яч і передаємо партнеру. Ще хотів сказати, значить, на воротах буде стояти Динара.

— Динаро, ми тебе вітаємо! — заголосили дівчата.

— Гаразд, дівчата, заспокойтеся! Всім все зрозуміло, більше не має ніяких питань? Ну, тоді на поле розминку робити.

Ми вийшли на поле, до гри залишалося менш як п’ятнадцять хвилин. Дівчата помітно хвилювалися, в принципі як і я, доки на трибунах не побачила тата і маму, а біля мами сидів ще якийсь чоловік, який весь час дивився на неї. Це мене насторожило.

— Настю, ти чого? — запитала Іра. — Виглядаєш Олександра? Так он він сидить.

— Та навіщо мені твій Олександр? — різко відповіла я, а потім, заспокоївшись, запитала. — Де він сидить?

— У нашому секторі. Ой, подруго, темниш ти щось, — засміялась Ірина.

Перед самим виходом команд на поле до мене підійшов Олег Іванович.

— Настю, я хотів тобі сказати, щоб ти заспокоювала дівчат, бо ти ж сама знаєш їхні імпульсивні характери, і сама не піддавайся на різні дешеві провокації. І ще одне: ти молодець, і тримай таку планку надалі.

— Дякую вам! Ці слова такі важливі й дуже потрібні.

Все одно мене охоплював якийсь страх, але я його намагалася не показувати й підтримувала інших дівчат. Ми вийшли на поле і стали у круг, настроювалися тільки на перемогу.

— Ну що, дівчата, покажемо, як потрібно грати?

— Задамо цим кралям перцю? — сказала Олена.

— І перцю, і томатного соусу теж! — зі сміхом продовжила Іра.

— Головне, не нервуйте, тоді нам все вдасться.

Ми точно виконували настанови тренера і за десять хвилин попсували суперницям нерви.

— Так тримати, дівчата! — заспокоювала я їх.

Наступні десять хвилин були такими ж насиченим і біля наших воріт, і біля воріт суперників, доки ми не прорвали оборону і не довели все до логічного кінця. Оленка з центра поля передає мені пас, ми обмінюємося м’ячем з Іриною, і під кінець вона передає його мені й… гол!

— Молодець! — кричали дівчата. — Так їх!

У першому таймі вони встигли зрівняти рахунок із нами, але це був тільки початок.

— Молодці, дівчата! — підбадьорював нас тренер. — У другому таймі граємо в такому ж складі і в такому темпі, тільки більше рухайтеся в центрі поля, робіть із кожного промаху висновки. А ти, Оленко, молодець! От молодець!

— Я ж вас послухала, і все вийшло, — відповіла подруга

До мене підійшла Іра.

— Ти чимось засмучена? — запитала.

— З чого ти взяла це?

— Можеш таке говорити кому хочеш, але не мені. Я чудово бачу, що з тобою щось не те.

— Та бачила на трибуні батьків, вони так мило сиділи й спілкувалися, поки до мами не підсів якийсь чоловік і не почав говорити їй щось на вушко. А вона так почала сміятися. Тільки цікаво, з чого?

— Чому ти так завелася? Можливо, це її знайомий, або просто вона хотіла, щоб твій тато приревнував її. Жінки так часто роблять, от, наприклад, моя мама — постійно.

— Ти так вважаєш? Але я все одно розберуся з ними після гри.

— Все, дівчата, виходимо на поле, — сказав Олег Іванович. — Удачі вам! І пам’ятайте, що я говорив! — вслід нам закричав тренер.

Ми добре запам’ятали те, що Олег Іванович говорив після перерви. Все йшло так, як ми запланували, доки я не зіштовхнулася з Вікторією, тоді й понеслося.