Розділ 3

Після закінчення заняття ми з дівчатами вирішили посидіти в одному з наших улюблених кафе. Все було чудово до тих пір, доки Ярослав не з’явився разом із Вікторією, моєю суперницею, капітаном конкурентної дівочої команди.

— Ти подивися на них, як голубки. Аж смішно! — хмикнула Олена.

— Цікаво, що вони надумали? — з підозрою вимовила Іра. — Дівчата, я вам точно говорю, вони щось замислили.

— Та досить вам! — я заспокоїла дівчат, які весь час дивилися в їхній бік. — І чому ви подумали, що вони щось таке замислюють?

— Подивитися на Віку — можна й не таке подумати! Вона виглядає, ніби тільки що зійшла зі сторінок «Плейбою», — з усмішкою сказала Олена.

— Оленко, не потрібно заздрити, — засміявшись, промовила Ірина.

Олена різко повернулася до Іри та кинула в неї серветку. Дівчата почали сміятися, ніби ті навіжені. Ірина обійняла Олену й сказала:

— Ти у нас найкраща!

Доки ми розмовляли й пліткували, не помітили, як до нас підійшла Динара.

— Привіт! — сказала вона. — А до вас можна? А то я сама не хочу сидіти.

— Ти могла це і не говорити, — відповіла я Динарі. — Звичайно, сідай, і нам весело буде, і тобі не сумно. Правда, дівчата?

— Так! — відповіли подруги.

Учотирьох не так було сумно. Динара була кумедною і веселою дівчиною, яка весь час нам розповідала якісь нові потішні історії. Ми гучно сміялися, і на нас почали дивитися всі люди, які сиділи в кафе.

— Ой, дівчата, ви такі хороші, з вами весело, — сказала Динара. — Я не розумію, як можна мати такий гарний вигляд та грати у футбол, де тільки м’яч, бутси й форма.

— Ще багато глядачів, які дивляться на тебе з захватом! — з лукавою усмішкою сказала Ірина. — Ми тобі зараз роз’яснимо наш головний принцип — потрібно завжди виглядати на всі сто, навіть якщо граєш у футбол.

— Ти послухай її, вона тобі багато чого цікавого розповість, — зі сміхом сказала я Динарі, яка уважно слухала Ірину.

— А тепер послухай мене, — почала повчати Олена, — наша головна фішка в тому, що футбол для нас не просто гра, не тільки хобі, це ще й для здоров’я та фігури прекрасно. Коли ми граємо, ми завжди з макіяжем та в доброму гуморі, навіть тоді, коли програємо. Головне, завжди позитивно мислити.

Я від душі почала сміятися з дівчат. Вони інколи бувають такими кумедними.

— Ти лише подивися на нашу Анастасію, — сказала Іра, й дівчата почали уважно дивитися на мене. — Вона має середній зріст, довге натуральне русе волосся, мінімум макіяжу, але який погляд. — Ірина наблизилася до мене. — За цей чарівний погляд, за ці милі блакитні очі варто боротися на полі!

— Дівчата, що ви говорите? — я закрила вуха руками та засміялась.

— Я маю на увазі, дорогенька, що ти лідер, — піднявши брови, сказала Ірина.

Проповідь Іри та Олени перебила наша спільна знайома Вікторія, яку не тільки не дуже любила я, але і дівчата її просто терпіти не могли.

— Можна тихіше? Розговорилися тут! — грубо сказала Віка. — Ви не одні.

— Що ти сказала? — з місця піднялася Олена і почала йти до неї, доки я її не зупинила. — Хто тут розговорився?

— Ну я, а ти що, проти? — продовжувала Віка.

— Я проти! — з місця піднялася тепер Іра. — Слухай, кралечко, краще помовчала б. Або ми тобі допоможемо.

— Все, досить! — почала вгамовувати я дівчат. — Вона того не варта, щоб із нею навіть розмовляти.

— Настю, ти б краще заспокоїла своїх подруг. Нам проблеми не потрібні. Правда? — сказав Ярослав.

— Так, — спокійно відповіла йому. — Це ти б краще заспокоїв свою подругу, а то я не відповідаю за них, та й за себе теж.

— А ти що, ревнуєш? — з наглою усмішкою запитав Ярослав.

— Ярику, ти про що? — закотила очі. — Спустися з небес.

Ярослав голосно фиркнув та, взявши Віку за руку, пішов.

— А це ти правильно сказала, — почала підбадьорюватися Іра. — Так йому і треба, ще той козел.

— Ой, як добре все ж таки сидіти і нічого не робити, — з задоволеною усмішкою сказала Олена. — Завтра, до речі, дізнаємося оцінки за реферати, а потім можемо спокійно готовитися до зустрічі з Вікторією.

— А як твої батьки? — запитала Ірина.

— Та нічого, глухо. Я ось що подумала, що тиждень я буду жити у мами, а другий тиждень у татка. І буду контролювати їх.

— А ти не замучишся так бігати? — здивовано спитала Лена.

— Не знаю, але це не так зараз важливо, — стиснула плечима.

Прийшла додому ввечері, але мами ще вдома не було. Вирішила, що варто зателефонувати татові.

— Привіт, тату, як справи?

У трубці почувся хриплий голос:

— Все добре, доню. Я за тобою сумую. Як твої справи? Як...

— Мама добре, якщо ти, звичайно, хотів саме це запитати.