Розділ 2

— Ти бачила новенького? — підійшовши до мене, запитала Олена.

— Ти про кого? У білявки появився новий фаворит? — засміявшись, сказала.

— Ой, ой, ой! Дуже смішно про білявку, — образившись і відвернувшись від мене, сказала Олена.

— У хлоп’ячій команді з’явився новенький, — продовжила говорити Ірина.

— До речі, він буде навчатися разом із нами.

— Ти це серйозно? — з цікавістю допитувалася Олена.

— Я тобі серйозно говорю, сьогодні можемо побачити його. Анастасія Прекрасна, а ти розмовляла з Ярославом? — запитала Ірина.

— З ким я менше всього хочу розмовляти, так це саме з ним. І я думаю, що з нездарою і просто лялькою він теж говорити не буде.

— Так, ну він, звичайно, тоді й ляпнув про тебе, — засміявшись, вимовила Ірина.

— Дівчата, досить розмовляти! — сказав наш тренер по футболу Олег Іванович, — Бігаємо ще один круг, робимо розминку, а потім можете відпочивати, тому що прийде черга хлопців займатися.

— Мені завжди цікаво було, а чому хлопці більше часу займаються, ніж ми, — з деяким незадоволенням сказала Олена.

— Тому що вони хлопці, — коротко і ясно відповіла Ірина.

— Дівчата, робимо розминку і всі дружньо йдемо до роздягальні, — сказав наш другий тато Олег Іванович, який за два сезони з нами встиг обновити команду, допоміг нам зрівнятися не тільки з суперниками іншої дівочої команди, але й із нашою хлоп’ячою командою.

До залу зайшли хлопці; ми з ними намагалися саме тут не зустрічатися, тому що виникали зайві розмови, а інколи й спори.

— Дивись, он він! — штовхнувши мене в плече, сказала Ірина.

— Де? — оглянулася.                                  

— Настю, мабуть, той, який розмовляє з Ярославом, — прошепотіла Оленка.

Як я не намагалася уникнути зустрічі з Ярославом, але все ж таки такого чуда не трапилося, і прямісінько біля самого виходу він побачив мене, і я нарешті змогла роздивитися новенького й зрозуміла, чому Ірина та Олена так хотіли його знову побачити.

— Настю, привіт! — крикнув Ярослав.

— Привіт, — спокійно, без зайвих емоцій сказала.

— Я чув, що у вас з’явилися новенькі, ну і як вони бігають? Нормативи здають? — з дурною посмішкою промовив Ярослав.

— Можеш не хвилюватися так, вони краще нормативи здадуть, ніж ти. Я бачу, у вас теж новенький? Він принаймні бігати вміє? — перевила погляд на того самого новенького.

— Ходімо, Настю! — до мене підійшла Ірина. — Нам тут робити нічого!

Ми зайшли до роздягальні. Олег Іванович розповів нам, що скоро у нас гра, і встиг сказати пару приємних слів до того, як вийшов. До мене підійшла Динара — найкращий голкіпер у нашій команді.

— Ти бачила цього новенького?

— Ну бачила! — стенула плечима. — Як на мене, нічого особливого. Простий накачаний красень, у якого працюють дві звивини, й то, одна думає про дівчат у мініспідницях, інша — про футбол. Ти краще розкажи мені, як у тебе справи? Ти сьогодні блискуче відбивала всі м’ячі. Якщо буде і надалі так, то перемога нам забезпечена.

Динара приємна і розумна дівчина, з нею завжди приємно було поговорити. Ми голосно розмовляли і ще голосніше сміялися. До роздягальні забігли Ірина та Олена.

— Ви чого тут репетуєте так? — запитала Олена.

— Нічого, просто так, — засміявшись, відповіла.

— Ти краще скажи нам, ти підеш сьогодні з нами до клубу? — запитала Ірина.

— Вибачте, дівчата, але не піду. У мене сьогодні похід до тата. Краще візьміть із собою Динару і побажайте мені успіху, він мені зараз так потрібен.

— Динару? — дівчата подивилися одна на одну, а потім Ірина сказала. — Ми не проти. А тобі бажаємо успіху, і не хвилюйся так, все обов’язково налагодиться.

Я вийшла з університету і тут же направилася до тата, навіть не стала йому телефонувати. Чекати довго під його новою квартирою не прийшлося, він тут же відкрив двері, і мені назустріч вибіг пес породи лабрадор Барс.

— Привіт, друже, ти сумував за мною? — погладила його за вухом, і він був задоволений. — Привіт, тату! — перевела погляд на батька й поцілувала його в щоку.

— Привіт, доню! Їсти будеш?

— Так, буду, а то я тільки з університету. Як справи в тебе, що нового?

— Все добре. Працюю, — стиснув плечима.

— Я сьогодні у тебе заночую. Я надіюсь, ти не проти? — з невинним поглядом подивилася на тата.

— Донечко, ти про що говориш? Звичайно я не проти. І Барс за тобою сумував.

— Правда, Барсе? Сумував за мною? — сказала і поцілувала морду мого білого лабрадора.

Барс є найрозумнішим і найгарнішим собакою у світі, для мене, так це точно. Без нього наша родина не родина, а хоча про яку я родину думаю. Кому сказати — не повірять: я з мамою, мій лабрадор із татом. Ніби якийсь сон.