Розділ 1

Я завжди вважала себе простою дівчиною, гарною донькою і щирою молодою особою. У мене чудова родина: тато — Павло Єременко, який працює журналістом в одній місцевій київській газеті, до речі, я пішла саме по його стопам; мама — Лариса Єременко — молодий і перспективний дизайнер. У них було кохання з першого погляду, таке кохання, про яке розповідають тільки в казках: щире, віддане, яке руйнує світи. У дитинстві я одягалася принцесою і мріяла про такого ж прекрасного і чарівного принца, як мій тато.

Маю ще двох безумних тіток, які мене дуже люблять і допомагають мені у всьому. Дві найвірніші подруги дитинства Ірина та Олена, які знають про мене все, а інколи здається, що і більше. Разом із дівчатами граємо в дівочій футбольній команді університету.

Все йшло плавно і без жодних проблем. Життя вважалося таким легким і втішним, що інколи думалося, що я найщасливіша у світі донька і нашу родину нічого не може зруйнувати. Але це було лише сподівання. Все розвіялося ніби в одну хвилину, коли в нашій родині настали проблеми, які потихеньку руйнують наше щастя. А ви ж знаєте — біда не ходить одна. У моєму випадку все так і трапилося. Ось тут і почалися проблеми, про які я навіть не думала і яких я не чекала.

Мій ранок розпочався як завжди: рання пробіжка, сніданок. Погода була чудовою, тому я без поспіху прийшла до університету. Біля аудиторії на мене вже чекали подруги, які про щось так жваво говорили.

— Можливо, ви мені розповісте, про що ви тут розмовляєте?

— А ми, до речі, чекали на тебе! Привіт! — з усмішкою до самих вух сказала Ірина.

— Як у тебе справи з батьками? Що, не помирилися? — розглядаючи якийсь новий журнал, підняла очі й запитала Олена. — А ось, дивіться, яка краса! — показуючи на нову сукню, з захватом і блиском в очах мовила моя подруга, — Ну, так що, як у тебе з батьками?

— Ой, дівчата, давайте не будемо. Я просто їх не розумію і мабуть, вже і не зрозумію. Для мене батьки були прикладом сімейного життя. Розумієте? Вони не живуть разом: тато винаймає квартиру, і скоро будуть зовсім на грані розриву, і мій приклад може зникнути, щезнути, випаритися, зрештою. А найжахливіше — я не знаю, що робити.

Дівчата слухали мою тираду і лише кивали.

— А що ти можеш зробити? — нарешті спитала блакитноока брюнетка Ірина.

— Ірино, ну не говори, — перебила її Олена, — вона їхня донька і повинна щось зробити, поки вони не розлучилися.

— Але як? — засмучено запитала я.

— Давайте про це поговоримо після пар, — сказала Ірина. — І до речі, нам вже час йти!

Поговорити з подругами не було часу, тому що одразу після пар я вирішила поїхати до тіток.

— Як твої справи, люба? — запитала тітка Валентина.

— Бувало і краще! — стримано відповіла я.

— А чому такий настрій? — запитала тітонька Тетяна. — Анастасія, у тебе щось трапилося? Мабуть, щось із твоїм хлопцем Ярославом, а він такий гарний молодий юнак.

— Ми з Ярославом давно попрощалися!

— Тетяно, Настя навіть і не встигла нічого розповісти, тому що ти не даєш їй і слова сказати! — тітка Валентина швидко відреагувала на слова своєї сестри. — Сідай, люба, і розповідай. Можливо, чаю хочеш?

— Від чаю не відмовлюся, — всміхнувшись, відповіла.

За чашкою чаю, а точніше, не за однією я їм все і розповіла.

— Насправді ми не знаємо, як тобі допомогти, — сказала тітка Таня. — Розумієш, наш менший брат ніколи нас не слухав, і навіть у дитинстві. Ми намагаємося з ним поговорити, але він такий впертий.

— Базіканнями тут не зарадиш. Потрібно діяти, а не лише говорити. Вони навіть мене не послухалися, їхньої доньки, а вас тим більше не послухають, я так думаю.

— Люба, тоді нічим не зарадиш, — продовжила говорити тітка Таня. — Ось подивися на нас, ми з твоєю тіткою по два рази виходили заміж, і що? А результат такий: дітей не маємо і живемо по сусідству, як дві кляпи. Так що, можливо, розлучення це ще не трагедія.

— Ви ж тільки що намагалися поскаржитися мені на ваше життя без дітей, без родини, і говорите, що розлучення це ще не трагедія. Як мені вас зрозуміти? — ледве стримавши гнів, сказала.

— Та не потрібно ніяк її розуміти! — у розмову втрутилася тітка Валентина. — Я тут нещодавно розкинула карти, й вони мені показали якісь турботи, але це не головне.

— А що головне? — не витримавши, швидко запитала.

— Чекай на зустріч із якимось темноволосим юнаком, він тобі й допоможе в усіх твоїх проблемах. Можливо, він і є твій принц?

— Що? Вибачте, тітко Валентино, але я не вірю в цю маячну.

— Даремно не віриш, мої карти ніколи не брешуть, — з образою сказала тітка Валя. — А у твоїх батьків все налагодиться, таке кохання, як у них, так просто не проходить.

— Я дуже на це надіюся, — поклавши голову на стіл, пробурмотіла.

Я думала про слова тітки Валентини, і вони дали мені надію, що дійсно кохання, ще й таке сильне, як у моїх батьків, ніколи просто так не пройде. Прийшовши додому, я побачила, що мама сиділа на дивані і щось уважно читала.

— Привіт, мамо!