8. Додаток.

Дзвінок пролунав, коли вони зупинилися на шкіряній фабриці. Звичайно, це не було виробництвом у звичному для країн колишнього Союзу стилі. Це була невеличка фірма і магазин при ній. У багатьох таких фірм були договори із туроператорами, які на шляху з екскурсії, або навіть до аеропорту, завозили сюди туристів, щоб ті могли зробити покупки. Ед вже придбав собі шкіряний портфель, а на додачу власник фірми поклав у нього гаманець та футляр для візитних карток. Ліна ж роздивлялася дуже симпатичну сумку. Якраз таку, із якими вона звикла ходити: більшою за звичайну жіночу сумочку, але меншу за портфель. Для її роботи такі були дуже зручні. Але чи купувати, коли у неї вже є..?

-Подобається? – Спитав Ед, підійшовши ззаду.

-Так, дуже класна. Але ж мені не треба, бо вже є… Навіщо витрачати гроші?

-А навіщо економити на собі? Якщо ці гроші є, і тобі це принесе радість, то треба собі це дозволити. А навіщо інакше заробляти гроші? – Посміхнувся він.

-Може, й так…

-Допомогти тобі поторгуватися? Це не Київ, тут так треба, якщо купиш, не торгуючись, вони образяться, а скинути ціну можна щонайменше вдвічі…

-Та ні, я сама! – Посміхнулася Ліна, та відвернулася, щоб покликати власника крамнички. Й у цей момент у сумочці на поясі Еда заверещав телефон. Перед поїздкою він купив послугу безкоштовних вхідних дзвінків у роумінгу, і ще не вичерпав ліміт. Але про це ніхто, окрім Ліни та батьків, не знав. То хто ж це телефонує, знаючи, що він за кордоном?

Номер був турецький та незнайомий. Хтось не полінувався і не пожалкував грошей, щоб набрати номер українського оператора.

-Слухаю! – Сказав Ед. І почув голос російською, з турецьким акцентом.

-Це Юксел Коч з поліції. Ви повинні мене пам’ятати. Ваш номер я взяв у готельного гіда.

-Так, я пам’ятаю вас. – Едуард теж перейшов на російську. Цікаво, подумав він, скільки туристів з України повинно приїхати сюди, щоб турки почали вивчати українську?

-Де ви зараз?

-Повертаємось з екскурсії до Памуккале. Готельний гід повинна знати, вона ж нам і продала квитки… Просто зараз – на шкіряній фабриці. А що сталося?

-Ми хвилюємося, де ви. Чи не сталося щось із вами. Біля готелю напали на російського дипломата, ви з ним, здається спілкувалися, він цікавився цією справою. Зараз він у важкому стані, у лікарні… Ви можете дати слухавку вашому гіду?

-Одну хвилину, він був десь поруч…

Коч швидко поговорив із Мустафою, - той, звісно, відповідав турецькою, й Ед нічого не розумів. Потім гід повернув йому телефон, й Ед знову почув голос Коча.

-Вибачте, що потурбував, але ми за вас турбувалися… Добре, що вас цілий день не було на місці. До побачення.

Сумку Ліна таки придбала, ще й за ціною, яка її більш ніж задовольнила. До сумки власник крамнички додав ще блокнот у шкіряній обкладинці та дуже симпатичний брелок. Стародавнє місто, неймовірні від Памуккале, купання у термальних водах, смачний обід, - а тепер ще й вдалий шопінг, - день можна було точно вважати вдалим. Дівчина була задоволена, незважаючи на втому, й у автобусі уважно роздивлялася свій трофей. Якість виробів тут була, дійсно, на рівні. Едик був правий, - грошей за таке не шкода.

А ось і він, з придбаним портфелем у руці, сідає на своє місце після телефонної розмови.

-Хто це був?

-Ти не повіриш, - Посміхнувся Ед. – Наш спільний друг Коч.

-І що він хотів? – Здивувалася Ліна. Ед зайшов до автобусу останнім, і той якраз рушав з місця. Зупинка на шкіряній фабриці була останньою, тепер шлях туристів лежав до їхніх готелів.

-Він хотів одночасно пересвідчитися, що ми живі, та перевірити наше алібі, - Посміхнувся Ед. – Схоже, нам пощастило як з першим, так і з другим.

-А що сталося?

-Подробиць він не розповів, але хтось напав на нашого знайомого Мамедова. Той, мабуть, надто активно цікавився розслідуванням. І напали на нього біля нашого готелю. От Коч і вирішив, що ми можемо бути або причетними до цього, - Мамедов же з нами розмовляв, а турки про це, мабуть, дізналися, - або також жертвами…

-Добре, що ми не стали ані тим, ані іншим! – Ліна зіщулилася, як від холоду, хоча у салоні автобуса, - великого комфортабельного «Мерседеса», - була комфортна температура. – Але що це може означати? Й що нам тепер робити?

-Це означає, що події розвиваються, - Задумливо сказав Ед. – І що нам треба закінчувати усе це … але не кидати, якщо не хочемо розділити долю цього Мамедова. Тому ти як хочеш, а я зараз спробую подрімати, - нам ще їхати години дві. А дістанемось готелю – і за комп’ютер.

Перше, що зробив Ед, коли зайшов на територію готелю, і його айфон «побачив» мережу wi-fi, - прочитав повідомлення від Людмили. По-перше, виявилося, що одна туристка через два дні після того, як у готелі оселилася Карина, втратила картку-ключ від номера. Вона була пенсіонеркою з Нідерландів, і вважала, що картку у неї викрали, але кілька євро за втрату їй усе одно довелося заплатити. Вона ще жила у готелі, але через два дні повинна була летіти додому. Ед задоволено хмикнув.