7. Візерунок.

-Ти хочеш сказати … що Карина служила у російській розвідці? Причому військовій, якщо саме вони задіяні у «справи «Новичка»»? І що саме вони – наші супротивники? – Спитала, широко розкривши очі, Ліна.

-Перше – так. Іншого пояснення немає, а у збіги я, як ти пам’ятаєш, не вірю. А друге – ні. Вони якось задіяні у цій історії, але треба все ж пам’ятати, що Карина – не вбивця, а жертва. Але опинитися посеред їхніх ігор – теж приємного мало. Й тривалому життю не сприяє.

-Пити хочеш? – Спитала Ліна.

-Так, дай водички.

Дівчина підійшла до холодильника, який виконував і функцію міні-бару. Окрім звичайної питної та солодкої води, а також пива, що знаходилися там з самого початку, Ед поклав до холодильника кілька пляшок з мінералкою, придбаних у крамниці. У спеку часто хотілося пити, й запас не завадив, та й витрачати зайві кошти за цінами міні-бару бажання не було, хоча вони й дозволяли собі ним користуватися, коли виникало бажання. А ще Ліна досі дивувалася місцевому сервісу.

-Вони підмінили нам пиво! – Пирснула вона зі сміху, ставлячи на стіл дві маленькі пляшки мінеральної води. Ліна могла іноді випити бокал пива.

-Як це? – Здивувався Ед.

-Вчора тут стояли дві пляшки «Ефесу». І ми їх не випили! А тепер «Ефес» зник, замість нього – якась «Мармара».

-Це місцева марка, втім, «Ефес» теж у Туреччині розливають. Але все ж – дивно… Але у нас тут інші дива…

-І що ми будемо робити?

-Будемо писати…

Спочатку Ед зберіг фотографії паспортів у пам’яті комп’ютера. Потім зайшов у свою поштову скриньку та досить довго писав комусь листа, - Ліна не заважала йому. Врешті-решт, він прикріпив фотографії до листа та натиснув «відправити». А потім взяв телефон та, обравши контакт, натиснув на виклик.

-Привіт, Лесику! Зараз не можу довго говорити, з-за кордону телефоную. Ти там не біла компа зараз? Шкода… Як тільки опинишся – подивися пошту від мене. Ну, як – питання життя і смерті… Два трупи вже є, й мені не хочеться, щоб наступний був мій. Ні, телефоном не буду, усе подивишся у листі. Відповіси, якщо що… Бувай.

-Це хто? – Спитала Ліна, коли він поклав слухавку.

-Добрий хлопець. В СБУ працює. Йому буде цікаво те, що ми тут нарили, хоча, мабуть, він буде незадоволений, що я звичайною електронною поштою відправив, але що іще я міг зробити..?

-Не знала, що ти маєш таких знайомих…

-Ми на Донбасі зустрічалися. Одну недобру людину на чисту воду виводили. А зараз він якраз у Харкові служить, де наш Богдан жив. Поталанило, можна сказати, він на місці може багато у чому розібратися…

-Але ж ти у автобаті служив? – Перепитала Ліна.

-Так. Ота недобра людина якраз наші пересування сепарам і зливала… Довелося трохи помізкувати й Лесику допомогти, бо й мені, і моїм хлопцям жити хотілося... А ти гадала, я такими речами займатися розпочав тільки після нашого знайомства? – Едуард посміхнувся. Треба було трохи розрядити обстановку.

-Знайомства? Он як ти це називаєш, коли мене на міст затягував!

-Сценарії знайомства різні бувають!

Вони розсміялися. Те, як Ед врятував Ліну, коли вона хотіла вкоротити собі віку, вже стало темою жартів між ними.

-А що далі? – Спитала дівчина.

-А далі – те, що Лесик – далеко, у Харкові. А ми – тут. І, щоб нам тут було легше, ми напишемо іще пару листів… А ще – я все ж зателефоную своєму колезі, який, судячи з усього, знав цього Богдана особисто. Хай піднімає бучу, хай з України вимагають від турків провести нормальне розслідування.

Від Коча, а особливо від Мамедова, який усе ще крутився десь поряд із готелем, вони хотіли триматися подалі. Але так, щоб це не виглядало, що вони десь ховаються. Рішення тут, на відпочинку, було очевидним: поїхати на екскурсію на цілий день. Людмила із задоволенням продала квитки на поїздку до Памуккале. Єдина проблема – екскурсія ця була дуже тривалою, бо їхати далеко. Мікроавтобус забрав сонних туристів, - крім Еда та Ліни, з цього готелю поїхала ще одна пара пенсійного віку, з якогось уральського міста, - задовго до сніданку, тож, їм у готелі видали «ланч-пакети». Взагалі, був ще один варіант поїздки до Памуккале, дводенної, із ночівлею в іншому готелі. Але відриватися від місця події на такий тривалий термін вони не хотіли.

Мікроавтобус привіз туристів, яких зібрав з кількох готелів, до автозаправки. Дівчина у фірмовій сорочці, що супроводжувала їх, сказала, що сюди приїде великий автобус, яким вони й будуть діставатися до мети поїздки. Але треба хвилин десять почекати. Хтось з туристів вирішив зробити дрібні покупки, кілька чоловік скористалися туалетом, - серед них був і Ед. А потім він підійшов до хлопця за касою та поцікавився, чи є тут wi-fi. Це був туристичний регіон, тому навіть касири на заправці могли відповісти на питання якщо не російською, то англійською. Отримавши відповідь, Едуард дістав айфон, підключився до мережі та відправив вайбером повідомлення Людмилі: «Доки нас не буде, якщо можна, дізнайтеся у готелі, чи не втрачав хто-небудь картку-ключ від номера з моменту, коли приїхав Богдан. І ще потрібен перелік тих, хто поїхав після нашого приїзду. З Ваших туристів і, бажано, з клієнтів другого «російського» оператора. Якщо вдасться, ми просунемось. Сподіваюсь, буде відомо, коли ми повернемось.»