6. Паспорти.

Першим, кого вони побачили вранці, на шляху до центрального павільйону, був поліцейський Юксел Коч. Він ішов до виходу з території, та, побачивши Еда з Ліною, привітався першим, - це вже був прогрес. Але жодних питань не ставив, а просто пішов своєю дорогою.

Людмила сиділа за своїм столиком, але їм довелося почекати, доки вона звільниться, - жінка якраз виконувала свої обов’язки готельного гіда, розповідаючи новим туристам те, що вони самі почули лише три дні тому. Невже лише три..? Стільки подій відбулося… Але, коли Людмила закінчила, й туристи пішли, вона зразу звернула на Еда з Ліною увагу.

-Є … успіхи? – Спитала вона таким тоном, ніби хотіла, щоб це звучало, як жарт. Але насправді відчувалося, що для неї це важливо. Ед вирішив підтримати такий самий тон.

-Так, просуваємось потихеньку… Скажіть, до вас пан Мамедов теж підходив?

-Не те, що підходив, - душу вийняв. Увесь цей жах пригадувати змусив… Але мене з офісу попередили, щоб я йому допомогла, чим можу. Він – з російського консульства, наше керівництво не хоче з ними зіпсувати відносини.

-А чого саме він хотів? – Спитала Ліна. Швидко з’ясувалося, що питання Людмилі він ставив практично ті ж самі, що й їм. І з менеджером готелю також мав бесіду. Увага до деталей явно перевершувала ту, що демонструвала турецька поліція.

-Хоч ви мене так питати не будете? – На обличчі Людмили з’явилася слаба посмішка.

-Не будемо! – Посміхнувся й Ед. – До вас буде інше прохання.

-Яке? – Спитала Людмила. Ліна з цікавістю подивилася на Еда, - це вони між собою не обговорювали.

-Те, що нам не дадуть… І до того ж, приверне увагу, якщо ми розпочнемо це питати. Копії паспортів і Богдана, й Карини. Вони можуть бути або у готелі, або у вашій фірмі… Десь точно повинні бути.

-Добре, я спитаю. Вам ксерокопії зробити?

-Ні, сфотографуйте те скиньте мені на телефон. Тут усюди є wi-fi. Якщо там будуть не тільки перші сторінки, - тим краще… Але перші потрібні обов’язково.

-Гадаю, дістану, - Сказала Людмила, трохи подумавши. – Можливо, навіть сьогодні…

-Ото було б добре! – Зрадів Ед. – А зараз – пішли ми снідати…

Після одинадцятої Ед, піднімаючись із лежака, заявив, що, здається, трохи обгорів на сонці, незважаючи на те, що вони обирали місця під пляжними парасольками.

-Зараз ще трохи поплаваю – і додому. – Звісно, він мав на увазі готельний номер.

-Знаю я твою засмагу!– Розсміялася Ліна. – Я ж чула, тобі щось на вайбер прийшло. Мабуть, Людмила фото скинула, й тобі кортить їх на комп’ютері подивитися! – Звичайно, на ноутбуку Еда стояла десктопна версія месенджера, а фотографії краще вивчати на великому екрані.

-Ну, і це теж… - Погодився він. – Але поки що – у море.

-Важко?

-Це я треную силу волі! – Зі сміхом сказав Ед, ступаючи по гарячій гальці.

Але, коли вони опинилися у номері, й Ед таки увімкнув ноутбук, від веселощів не залишилося й сліду. «Трохи схитрила!» - Було написано у повідомленні Людмили, а далі йшли декілька фотографій.

Спочатку були копії паспорту Богдана Бодяка. Той отримав документ чотири роки тому, й вже біометричний. Скопійовано було далеко не усі сторінки, але було зрозуміло, що подорожував власник паспорта багато. У тому числі й до Європи – особливо після того, як вступив у дію безвізовий режим. Але свою останню поїздку він обрав саме до Туреччини…

А от російський паспорт Карини Бєдосової був зовсім новеньким, отриманим півтора місяці тому. Це вона вперше використала документ, - росіянам до Туреччини віза була не потрібна, - й востаннє.

Ліна, влаштувавшись на ліжку, спостерігала, як Ед, сидячи за столиком, вивчає фотографії на екрані. Як не дивно, новенький і «порожній» паспорт Карини привернув набагато більше уваги, ніж неодноразово використаний паспорт Богдана. Дівчина хотіла запитати, що сталося, але він, здається, був повністю зосереджений на фотографії. А потім відкрив браузер та почав швидко вводити пошукові запити. Що саме він шукав, було складно зрозуміти, але Ед відкривав якісь статті. Кілька разів він навіть присвиснув, а потім відкинувся на спинку стільця та замислився, заплющивши очі. А через декілька хвилин раптово почав наспівувати:

Маю пісню про воно,

Хто не хоче, хай не слуха.

Як на мене, все одно,

Ми у нім по самі вуха.

Ліна здивовано подивилася на нього. Хоча обидва розмовляли українською, - що виділяло їх у переважно російськомовному Києві, але українською спілкувалися у дитячому «сімейному» будинку, де виросла Ліна, а батьки Еда були родом з Західної України, хоча зараз і мешкали у Вінниці, - звичайно Едуард слухав у машині, коли вони кудись їхали, рок, переважно, російський. «Машина времени» або Цой лише зрідка перемежовувалися «Скрябіним». І вже ніколи дівчина не чула, щоб він слухав Тризубого Стаса.[1] Залишалося припустити, що проспівав він не просто так, і це був опис того, у що й наскільки вони занурилися.