1. Вперше.

Ліна сіла на ліжко у готельному номері. Едуард із посмішкою спостерігав за нею. Чомусь, опинившись у готелі, люди часто передусім ніби перевіряли ліжко. Навіть перед тим, як відкрити валізу та дістати найнеобхідніше.

-А що далі? – Спитала вона.

-Підемо поїмо. А потім – звісно, на море. Заради чого ж ми сюди приїхали?

Нещодавно з’ясувалися дві речі. По-перше, Ліні, яка відпрацювала перший рік помічником адвоката у великій київській юридичній фірмі, можна, - і треба, - йти у відпустку, а вона й не знає, що із цією своєю першою відпусткою робити. По-друге, дівчина, що виросла у дитячому будинку «сімейного» типу, потім – вчилася та працювала, по суті, й не бувала ніде, окрім Києва та якогось дитячого табору поблизу. Тож, Едуард взяв вирішення цього питання на себе, - все одно Ліна якось сказала, що після початку їхніх стосунків він «взяв її до своїх рук», і що їй це подобається.[1] Ну, а якщо подобається (він, звісно, це запам’ятав), - то можна й зробити коханій сюрприз! Тільки натякнути, що збирати речі треба, як на море. Але Ліна думала, що поїдуть вони на автомобілі кудись до Одеської області, - якщо вже Крим внаслідок політичних подій «закритий». А виявилося, що прямують вони набагато далі, ще й доведеться летіти.

-Але ж у мене навіть закордонного паспорту немає! – Розгубилася Ліна.

-Я пам’ятаю! Ти казала. – Ед ніколи нічого, здається, не забував. – Але паспорт у тебе – картка, я бачив. Отже, летимо ми до Туреччини, туди можна з таким документом, із турками є відповідна угода. А до наступного року – зробиш-таки собі закордонний… Як це так – у наш час його не мати?

-Зроблю, зроблю! – Розсміялася Ліна. Вона була щаслива. Із Едом вони були разом трохи більше місяця – після того, як він врятував її. І не раз. Спочатку – відтягнув від прірви, коли вона хотіла вкоротити собі віку, дізнавшись про обставини свого народження. Потім – переконав, що дівчина помиляється, коли вважає, що народилася «всупереч божій волі», - саме тому вона тоді вирішила, що не повинна жити. А коли відразу після цього Ліну намагалися вбити, швидко з’ясував, чому, - виявилося, що її дід був дуже заможною людиною, і справа була у можливій спадщині. Й загрозу нового замаху було ліквідовано. [2] Жити без нього дівчина не схотіла, й з того самого часу, здавалося, її життя з порослої ряскою стоячої заводі перетворилося на бурхливий потік. А коли Ед завів розмову про те, що буде через рік, - це означало, він хотів, щоб і тоді вони продовжували бути разом. Чи не привід бути щасливою?

І от тепер вона перевіряла ліжко у кімнаті, де їм належало провести наступні два тижні.

-І як перші враження? – Спитав Ед.

-Вражає, як усе організовано! Точно, не як у нас.

В аеропорту співробітники туристичної агенції у сорочках кольору фірми зустріли їх та посадили до автобуса, що розвозив туристів по готелях, - одного з багатьох автобусів. Але кожен водій точно знав свій маршрут, а дівчина у такій же фірмовій сорочці, що сиділа поруч із водієм, розповідала гостям російською мовою (бо тут були туристи чи не з усіх країн колишнього Радянського Союзу), що їм робити далі. Та ще й про те, що було видно у вікна автобуса.

-Ваша головна людина - це ваш готельний гід. Із ним вирішуєте усі питання, що виникають. У нього ж бажано купувати екскурсії, - Пояснила вона. Ед, звісно, усе це вже знав, а Ліна слухала дуже уважно. – Усі готельні гіди розмовляють російською, у ваших готелях на ресепшені теж є такі працівники.

Це для них не мало особливого значення. Ліна вільно розмовляла англійською, Ед – трохи гірше, але зі спілкуванням на рівні готелю й у нього точно не повинно було виникнути проблем. Він-то, на відміну від Ліни, за кордоном бував не раз, і подалі, ніж Туреччина.

Ліні здавалося, що навіть заради цієї поїздки з аеропорту, повз море, гори, пальми та містечка незвичної архітектури, вже був сенс приїхати сюди. А це – лише початок! Який Едик молодець, що таки витягнув її у цю поїздку!

Їсти, дійсно, хотілося. Тож, вони вийшли з номера, щоб іти до ресторану. Номер розташовувався у невеличкому білому будиночку, - такими була забудована уся територія готелю. Кожен мав по два поверхи, а великого корпусу цей готель взагалі не мав. Тільки посередині був великий павільйон – там розташовувалися ресепшен, ресторан та магазини, де можна було придбати багато чого, - від «пляжних» дрібниць до ювелірних виробів. Щоправда, за дуже високими цінами. Але нікуди ходити не треба.

-Я спеціально взяв номер на другому поверсі, - Пояснив Ед. – По-перше, там кімнати кращі. По-друге, море краще видно!

Двері з номеру виходили на відкритий майданчик, а з нього сходи вели донизу. Там був вихід, просто на вулицю, ще з двох номерів.

-Звідкіля ти це знаєш? Бував раніше у цьому готелі?

-Ні, в цьому – не бував. Почитав відгуки в Інтернеті. – Ед тільки посміхнувся.

Вони спустилися сходами, й унизу майже зіткнулися з іншою парою. Пузань років тридцяти, із досить довгою та густою борідкою, але без вусів та бакенбард, - по сучасній моді, - у шортах та футболці, на якій красувалася емблема мережі комп’ютерних магазинів, що працювала у Києві та ще кількох українських великих містах, тримав руку трохи нижче талії білявки із довгим волоссям та у легкій померанчевій сукні. Дівчина була молодша за нього, років двадцяти. Темні окуляри зсунуті на лоба, і можна побачити погляд яскраво-блакитних очей. Обидві пари обмінялися поглядами, ніби оцінюючи одні одних, і пузань привітався російською. Цікаво, як він визначив якщо не співвітчизників, то, принаймні, людей з колишнього Союзу? У Еда на одязі не було жодних прикмет країни, з якої він приїхав. Щодо Ліни, то її зовнішність будь-який спостерігач назвав би екзотичною, - й не тільки для України. На додачу до відносно темної шкіри, - її матір’ю була студентка з однієї африканської країни, - дівчина нещодавно зробила нову зачіску, - довгі тонкі дреди, половина з яких була висвітлена до білого кольору, й усі вони утворювали хитромудрий вузол на потилиці. Вона була єдиною, чия поява у такому вигляді в офісі не викликала непорозумінь, - до того ж, Ліна любила носити вишиванки, тож, образ виходив незабутній. Але навіть тут, на відпочинку, другої дівчини з такою зовнішністю було не знайти. (Втім, головне, що Еду подобалося, він навіть налаштував свій смартфон так, що, коли Ліна йому телефонувала, на екрані з’являлося саме її свіже фото із цією зачіскою, - він сам його зробив, на тлі білої наволочки у власній спальні… Багато чоловіків кажуть: «Другої такої, як ти, немає!» - але Ед у таких випадках казав чисту правду, що для обох було ще приємніше.) А цей пузань відразу визначив, звідкіля вони приїхали. Цікаво, як? У готелі, як-не-як, мешкали й німці, і англійці, і навіть декілька італійців.