Глава 8. Перший знімок

Мати дісталася до майстерні раніше, ніж Мара. Коли та спустилася, вона вже сперлася ліктями на нижній уступ і сперечалася з Рутою через дошку. Рута поклала її поверх каменю, щоб було зручніше сидіти; мати натиснула на край, дошка хитнулася. Обидві замовкли, почувши кроки.

Мара тримала в одній руці черевики, другою вчепилася в поручень. Дві останні сходинки лишалися мокрими, хоч Соломія щойно витерла їх ганчіркою. Вгорі дзенькнув відставлений таз.

Мати дивилася на її ноги. Мара знала, що дивитиметься, готувалася до цього відтоді, як Рута подзвонила зранку й сказала, що передала прохання та приведе матір до полудня. Удома навіть підгорнула сорочку перед дзеркалом: хотіла зрозуміти, що саме та побачить. Тепер їй захотілося стати боком, сховати хоча б одну ногу за іншою. Натомість вона незграбно сіла й поставила черевики біля стегна.

Мати підпливла ближче. Підняла руки, торкнулася її плечей, притягла до себе. Мара нахилилася над водою так низько, що защеміло під ребрами. Дошка під нею поїхала, Рута встигла притримати. Мати вилаялася, відпустила доньку, й вони втрьох заходилися витягати дошку з-під Мари.

Обійнятися вдруге вже не виходило. Мара лишилася сидіти на холодному камені, мати тримала її за руку, а Рута понесла дошку нагору й звідти пообіцяла принести складену ковдру. Сходи скрипіли під її ногами довше, ніж Мара сподівалася.

У матері посивіло волосся біля вуха. Чи, може, було сиве й раніше, але під водою Мара цього не помічала. Хотілося запитати, чому вона не прийшла, коли просили через сестру. Хотілося, щоб мати сама почала пояснювати. Проте та розглядала її долоню, перевертала, пробувала випростати пальці. Мара відсмикнула руку: тріщина біля суглоба вже затягувалася, тепер знову запекла.

Мати відразу відпустила. Почала говорити про дорогу, про човен, який довелося перечекати за хвилерізом. Рута повернулася з ковдрою, допомогла підстелити й лишила їх удвох.

Замість важких гостинців мати принесла гребінь. Марин, кістяний, із відламаним крайнім зубцем. Він лежав у ніші, куди Мара кинула його останнього ранку, збираючись до відьми; сестра знайшла згодом за плетеним кошиком. Мати загорнула гребінь у клапоть старої сітки, тепер довго розплутувала зав’язку, а Мара дивилася й не допомагала. На суші в неї був інший, дешевий, зручніший. Цього вона майже не згадувала.

Мати поклала гребінь їй на коліна й нарешті підняла очі. Запитала, чи дуже болить ходити.

Мара могла відповісти по-різному. Вибрала найпростішу правду: сьогодні майже ні. Мати кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала, і попросила показати, де вона тепер живе. Мара спершу не зрозуміла, потім обернулася до сходів. Звідси не було видно навіть вулиці.

Вона заходилася пояснювати дорогу від майстерні, хоча це нічого не вирішувало. Треба було піднятися до крамниці, повернути, пройти повз зупинку. Мати перепитала, чи далеко вода від дому. Досить далеко. До вікна теж не дістатися: кімната була нагорі.

Мара розповіла про Ганну, про ліжко й вузьку шафу. У кімнаті можна зачиняти двері. Зранку чути, як Ганна йде на роботу, а коли повертається, пахне випічкою; у холодні дні цей запах тримається на пальті. Мати слухала так уважно, що Мара почала додавати зайве. Про пожильця, який залишає взуття посеред проходу. Про кран, який треба докручувати. Навіть сказала, що в неї тепер є власні гроші, й мало не полізла по них до кишені.

Мати спитала, чи той чоловік також живе в цьому домі. Мара похитала головою, пояснила, що вони розійшлися. Тепер він прийде до лікарки разом із нею, допомагатиме, але жити разом вони не збираються. Останнього Адріан не говорив; Мара сама надала їхнім учорашнім домовленостям певності, якої вони не мали.

Материне обличчя змінилося. Вона розтулила рот, потім поправила на Мариних колінах гребінь, який і без того лежав рівно. Мара відчула, що зараз їй почнуть нагадувати. Випередила матір, попросивши не говорити про те, як її застерігали.

Мати подивилася на неї сердито. Кілька секунд вони мовчали, й Мара вже шкодувала, що прийшла. Тоді мати підтягнулася вище, сперлася на уступ і сказала, дивлячись їй просто в обличчя:

— Я не знала, чи ти хочеш мене бачити.

Мара нагадала про сестру. Мати пам’ятала прохання. Збиралася прийти, потім відкладала; щоразу знаходилася причина, а коли Рута принесла нову звістку, сперечатися із собою вже не було коли. На цьому пояснення закінчилося. Мара могла б сказати, що чекала. Натомість узяла гребінь і спробувала розчесати пасмо, яке весь час лізло на щоку. Надламаний зубець зачепив волосину.

Мати простягнула руку, але гребінь не забрала. Зняла з Мариного рукава мокру нитку й спитала про дитину. Мара розповіла, як робила тест, про смужки й Ганнин телефон, що рахував час. Поки говорила, їй уперше стало трохи смішно: вона несла матері звістку про онука, а пояснювала якусь куплену паличку. Мати слухала цілком серйозно. Хотіла знати, чи завтра вже скажуть, коли народжувати.

Мара не знала. Про хвіст не спитала. Мати не мала б відповіді, а ще одного вечора, схожого на п’ятничний, вона не витримала б.

Вони посиділи, слухаючи, як нагорі Соломія ходить від столу до комори. Мати попросила після огляду передати їй усе, що скажуть. Мара погодилася й зсунула черевики далі від краю. Потім нахилилася сама, обхопила матір за шию. Цього разу під нею нічого не хитнулося, і можна було не відпускати довше.

У понеділок Адріан чекав біля приймальні. Побачивши їх із Ганною, підвівся й пішов назустріч; у руці тримав пляшку води. Мара вже теж мала воду, Ганна поклала в сумку ще вдома. Тепер на трьох було дві пляшки, а пити ніхто не хотів.