Глава 7. Субота

Рута прийшла, коли Ганна вже перестилала собі ліжко. У передпокої довго знімала чобіт: намокла шнурівка затягнулася вузлом, а пальці змерзли. Мара стояла поруч і тримала другий, не знаючи, куди його поставити. Відьма нарешті впоралася, випросталась і забрала в неї чобіт.

Ганна по телефону встигла сказати тільки, що Мара просить прийти сьогодні. Тепер довелося пояснювати. Рута слухала, сидячи на табуреті в кухні; мокрі панчохи сушилися на спинці сусіднього стільця. Коли Мара згадала тест, вона попросила показати коробку й прочитала інструкцію. Про майбутню дитину спитала не відразу. Спершу уточнила, чи Мара їла і чи записалася до лікаря, — наче на хвилину позичила в Ганни її голос.

Мара відповіла на все. Навіть розповіла, що їла. Дочекалася, поки Рута відкладе аркуш, і нарешті вимовила запитання, з яким ходила по кімнаті весь вечір:

— У неї може бути хвіст?

Рута опустила погляд на коробку. Мара вперше помітила в неї на шиї темний шнурок; те, що висіло на ньому, було сховане під коміром. Дивилася на вузлик, поки відьма думала, і раптом зненавиділа цей час. Якби відповідь була проста, її вже сказали б.

Рута не знала. Людське тіло, яке отримала Мара, могло зачати дитину; про це свідчив і тест, хоча тепер належало піти на огляд. Але вона не знала, що успадкує дитина від матері, народженої в морі. Серед тих, кому Рута допомагала перейти на сушу, такого випадку вона не бачила.

Мара нагадала їй берег, банки з маззю, попередження про біль. Відьма тоді пояснила, як часто доведеться мастити шкіру. Про дитину не сказала нічого.

Рута потяглася поправити панчоху, яка сповзала зі стільця, але залишила її. Визнала, що не сказала. Тоді її найбільше непокоїло, чи Мара взагалі переживе перші тижні серед людей, чи знайде житло й допомогу. Далі вона не подумала.

Від такого зізнання не стало легше. Мара хотіла почути про забуту пересторогу, якесь давнє правило, яке зараз нарешті пояснять. Натомість перед нею сиділа жінка, котра теж чогось не передбачила. Панчоха впала на підлогу. Мара підняла її, поклала на край столу й сіла навпроти.

Вона попросила згадати, чи хтось інший міг би знати більше. Рута погодилася розпитати, не називаючи її імені. Обіцяти відповідь до понеділка не стала.

На кухню зайшла Ганна з аркушем, де почала записувати все для лікарки. В аптеці їй нагадали назвати й трав’яні засоби, якщо Мара ними користується: самого слова «натуральне» замало, щоб знати, чи підходить щось вагітній. Тож потрібні були складники, а не просто Соломіїна баночка. Рута продиктувала те, що знала; решту вирішили уточнити в майстерні.

Поки Ганна писала, Мара дивилася на мокрий слід біля ніжки стільця. Ніхто ще не вітав її. Вона й сама не знала, чи хотіла привітань, але помітила це й образилася на обох.

Наступного дня Адріан запізнився на чверть години. Мара встигла переодягнутися, пошкодувати про це й витягти попередню сукню назад із шафи. Коли він постукав, вона стояла перед дзеркалом у тій, яку вдягла зранку. На ліжку лишилися сорочка, гребінець і пояс, що раптом почав здаватися недоречним, хоча живіт іще був таким, як завжди.

Адріан приніс пиріг. Ганна прийняла його з легкою досадою пекарки, до якої приходять із випічкою, але тарілку дістала найбільшу. Він перепросив за спізнення, послався на чергу в крамниці. Мара помітила, що волосся в нього ще вологе після миття. Їй хотілося торкнутися його біля скроні; вона забрала в Ганни ніж і почала різати пиріг.

Він привітався з нею тихіше, ніж із господинею. Не обняв. Відсунув стілець, зачепив ніжкою край килимка й поправив його носком черевика. Мара бачила, як він теж не знає, куди подіти руки, і від цього стало трохи простіше дивитися на нього.

Ганна налила чаю й пішла до себе. Двері залишила прочиненими; за якийсь час звідти почувся шурхіт газети. Мара наперед попросила її не сидіти поруч, проте зараз проводжала поглядом до самого порога.

Адріан з’їв шматок пирога, перш ніж вона встигла взяти чашку. Потім зізнався, що від учора майже не їв, і потягнувся по другий. Мара зраділа його голоду. Їй було соромно за цю дрібну радість, та все ж приємно: виявляється, йому також не спалося. Вона підсунула тарілку ближче.

Говорили спочатку про понеділок. Він уже знайшов адресу приймальні, запитав, чи підвезти їх із Ганною. Мара нагадала, що там одна зупинка від майстерні й вони доїдуть автобусом. Адріан почав пояснювати, що мав на увазі таксі, й урвав себе. Подивився на її чашку, досі повну.

Мара чекала іншого. Учора, коли він відповів, що сам, їй цього вистачило. Сьогодні Віра могла вже знати, могла плакати чи збирати речі, хоча Мара навіть не знала, чи є в Адріановій кімнаті якісь її речі. Від цієї думки стало тісно за столом. Вона запитала, як Віра сприйняла новину.

Адріан поклав шматок пирога на тарілку. Крихта прилипла до вологого пальця; він струсив її й лише тоді подивився на Мару.

— Я ще не сказав їй.

Він хотів дочекатися огляду. Знати хоч щось певне, перш ніж починати розмову, на яку в нього зараз немає відповідей. Мара слухала й розуміла його охочіше, ніж їй подобалося. До понеділка в них буде спільна таємниця. Ця близькість нічого доброго не обіцяла, але вона вже відчула її й не захотіла відразу втрачати.

Погодилася почекати. Адріан видихнув, подався до неї, наче тепер вони могли поговорити вільніше, і саме це полегшення її зачепило. Він боявся сказати Вірі. Мара раніше не уявляла, що та настільки йому дорога.