Глава 5. За поворотом

Під водою майстерня переставала стукати. Стук ішов згори й трохи віддавав у камені, але тут, біля дна, його перекривав дрібний тріск із розщілин. У камінні жили крихітні креветки з непропорційно великою клешнею. Інар не бачив їх; знав цей звук із дитинства й тепер слухав, як вони клацають десь за його головою. Вище, за проходом, гудів човен. Гул посилювався, слабшав, а тріск лишався поруч, на тому самому місці.

Інар лежав на боці, затиснувши пальцями виступ. Плавець можна було трохи розправити. Далі тягнуло так, що доводилося зупинятися й чекати, поки мине нудотна слабкість. Він уже знав, скільки треба чекати, і через це сердився більше, ніж у перші дні, коли взагалі мало що розумів.

У п’ятницю йому хотілося вийти з-під настилу. Напередодні Дерен пообіцяв прийти після ранкового обходу й провести його до зовнішнього каменя. Вартовий не називав це прогулянкою. Запропонував перевірити, чи зможуть вони рушити далі, якщо стане спокійніше. Інар погодився, хоч спокійної води тут і так вистачало: з майстерні було видно, як ліниво коливаються водорості біля виходу.

Дерен уже бачив його безпорадним. Він був старшим із двох вартових, які забрали Інара від станції; після обвалу повертався до розбитої стіни, шукаючи його між уламками. Учора Інар хотів дізнатися, як довго. Дерен назвав місця, куди вони заглядали, й заговорив про молодшого, якому пошкодило руку. Та вже загоювалася, хоча носити важке йому поки не давали. Інарові не довелося запитувати вдруге: він і сам не хотів почути, в який момент його перестали шукати.

Звістку до поселення принесла Рута. Від неї вже знали й Марина сестра, й ті, кому належало знати про вартових. Дерен прийшов із невеликою сіткою, приніс їжу й два Інарові робочі ножі, що лишилися вдома. Один поклав у руку відразу, другий залишив загорнутим. Інар упізнав коротшу рукоять на дотик. Колись надломив її, підважуючи камінь, а потім довго обточував, щоб не муляла.

Орися, побачивши ножі на уступі, посунула свій кухоль далі. Більше нічого не сказала. Він очікував хоча б запитання, але вона принесла вечерю й полізла нагору, тримаючись за поручень тільки однією рукою: у другій несла порожню миску.

Тепер Інар випростався настільки, щоб дістати ніж. На камені лежала гумова накладка з човнової сходинки, яку Орися припасувала йому під лікоть. Вона не ковзала, і можна було спертися, не напружуючи весь бік. Він поклав долоню на шорстку поверхню, підтягнув плечі. До верхньої сходинки все одно лишалося далеко.

Нагорі щось загуркотіло, потім Орися засміялася. Інар не розібрав, кому вона відповідає. Хотів покликати, щоб перед виходом сказати їй про Дерена, але там заговорили знову, голосно, водночас, і він залишив ніж на краю накладки. Зачекає, поки закінчать.

Орися спустилася сама. Несла маленький приймач, старий, із тріснутою ручкою. Марко знайшов його в шафі, поки шукав подовжувач, і цілий ранок намагався увімкнути. Щойно вдалося. Голоси нагорі долинали звідти; Інарові чомусь стало прикро, що він сплутав їх із людьми.

Вона покрутила ручку. Приймач зашипів, вихопив уривок музики й знову зашипів. Біля води ловило гірше. Орися пройшла дві сходинки вгору, повернулася разом із приймачем, наче показувала йому вихід, і музика нарешті стала виразнішою. Вона запропонувала залишити тут, якщо Інарові нудно. Тільки він відмовився: у людських піснях йому подобався голос, а решта часом заважала слухати. Орися піднесла коробку ближче до вуха, збираючись щось заперечити, але розсміялася й пішла ставити її назад.

На сходах він устиг сказати про Дерена. Орися озирнулася, спитала, чи їй бути внизу. Інар відповів, що не треба. Вона має роботу. Він хотів додати, що вони ненадовго, та вийшло б так, ніби просить її дозволу, й він промовчав.

Дерен прийшов, коли нагорі вже працювала машинка. Просунув у прохід голову, переконався, що Інар не спить, і зачекав, поки той сам відштовхнеться від уступу. На вартовому була та сама перев’язь, тепер із новим ремінцем. Інар учора помітив місце, де старий вирвало зі шва, але про це вони теж не говорили.

Вихід здавався ширшим, поки він дивився на нього здалеку. Ближче довелося повернути плечі, щоб поранений бік не торкнувся виступу. Дерен проплив попереду, простягнув руку. Інар узявся за неї; другу руку вартовий підвів йому під груди й рушив повільно, даючи час обійти камінь. Подолати цей короткий прохід раніше було б простіше, ніж пояснити, як саме це робиться. Тепер кожен поворот вимагав уваги.

За настилом відразу стало світло. Інар заплющив очі, а коли розплющив, побачив під собою дві маленькі рибини. Вони трималися коло плями піску й відпливли тільки тоді, коли його тінь накрила їх. Він хотів показати Деренові слід на дні: тут нещодавно волокли щось важке, розсунули камінці й оголили світлу смугу. Потім зрозумів, що то, певно, був він сам, на старому полотні, коли Орися з братом тягли його до майстерні.

Дерен зупинився біля зовнішнього каменя. Інар поклав на нього долоню, перевірив, чи не ковзає, й відпустив чужу руку. До поверхні було близько. Можна підняти голову, побачити майстерню ззовні, нарешті дізнатися, як виглядає місце, в якому він живе.

Він піднявся надто швидко. Хвіст потягнув униз, розвернувши тіло, і довелося хапатися за камінь обома руками. Дерен підплив ближче. Інар показав йому почекати й тільки тоді висунув обличчя з води. Перед очима опинилася стіна з двома вікнами, білизна на короткій мотузці й вузькі дерев’яні сходи. Будівля виявилася зовсім невеликою. Інар дивувався, де в ній уміщується все те, що Орися пересуває з місця на місце.