Глава 4. Знайомство

Мара впізнала Орисю за голосом, коли та ще стояла за відчиненими дверима й пропускала покупця. Той ніс два згортки під пахвою, третій притискав до живота й ніяк не міг повернутися, щоб не зачепити одвірок. Орися забрала в нього один згорток, винесла на вулицю, повернулася. Мара тим часом устигла підвестися, сісти й знову встати.

Уночі вона уявляла собі цю жінку великою. Мабуть, через те, як Рута розповідала про порятунок: тягли вздовж берега, підхоплювали, не давали хвилі збити. Орися виявилася нижчою за неї, з вузьким обличчям і волоссям, стягнутим у недбалий вузол. На ній була смугаста сорочка з підгорнутими рукавами. Один рукав розкотився до зап’ястка, й вона поправила його, перш ніж привітатись.

Соломія назвала їхні імена, хоча обидві вже знали, хто є хто, і пішла до покупчині біля полиць. Орися поставила сумку під стілець. Сідати не поспішала. Мара раптом розсердилася через те, що зустрічає її тут, поміж готових коробок, як зустрічала б будь-кого, хто прийшов по замовлення. Учора просила саме про це місце. Сьогодні воно було неправильне.

Покупчиня підійшла з відкритою баночкою. Їй здавалося, що минулого разу мазь була темніша; Соломія намагалася забрати в неї кришечку, на яку та раз у раз ставила палець. Орися глянула в їхній бік і запропонувала вийти. Їй ще треба було купити нитки в крамниці поблизу. Можуть пройтися, а потім сісти десь надворі.

Мара попросила в Соломії пів години. Та подивилася на коробки й кивнула, не відриваючись від пояснення. Виходячи, Мара зачепила стегном стіл; кілька пласких заготовок зісковзнули на підлогу. Вона почала збирати їх, Орися присіла допомогти, і на мить обидві опинилися внизу, під розмовою про колір мазі, занадто близько одна до одної. Мара висмикнула останню заготовку з-під стільця й віддала весь стос Соломії.

На вулиці Орися відразу сказала, що мала повідомити раніше. Мара чекала продовження. Про прохання Інара й обіцянку, яку та йому дала, вже знала; повторювати це вони не стали. Орися провела нігтем по шву сумки, ніби намагаючись підчепити нитку, і пояснила тільки, що спершу боялася: прийдуть люди, заберуть його, а він вирішить, що вона навмисне покликала їх. Потім Інарові стало трохи краще. Вона збиралася ще раз заговорити з ним.

Мара хотіла знати, коли саме збиралася. Орися перевела погляд на протилежний бік вулиці. Там чоловік здавав фургоном назад, а продавчиня з квіткового кіоску махала йому, показуючи на виставлені відра. Вони перечекали, поки машина проїде. Тоді Орися відповіла, що не знає.

У цій відповіді не було за що вхопитися. Мара вже приготувалася доводити, чому саме в п’ятницю чи в суботу було запізно, але Орися стояла поряд і ніби сама чекала, що буде далі. Довелося рушати. До крамниці вони йшли мовчки, і Мара помітила, що весь час випереджає її на пів кроку.

Крамниця мала вузький вхід і глибоку прохолодну залу. За склом прилавка лежали ножиці, картонки з голками, шкіряні ремені без пряжок. Орися дістала з сумки порожню бобіну й віддала продавцеві. Поки він шукав потрібну, Мара роздивлялася ґудзики: маленькі перламутрові нагадували відполіровані уламки мушель, але тут у кожному були чотири однакові отвори. Вона взяла один із мисочки й перекотила на долоні. Продавець помітив і сказав, що такі відпускає тільки десятками.

Мара повернула ґудзик. Купувати його вона й не збиралася.

Орися тим часом забракувала принесені нитки. Товщина підходила, колір теж, однак їй потрібні були ті, що не так швидко втрачали міцність на сонці. На човні шви цілий сезон мокнуть і сохнуть просто неба; іноді полотно ще ціле, а нитку вже можна розтерти пальцями. Продавець зітхнув, сходив у комору й повернувся з іншою бобіною. Ця коштувала дорожче. Орися заплатила, зате від маленької котушки синього кольору, яку встигла взяти з полиці, відмовилась. Поклала її біля каси й попросила відкласти до наступного разу.

Вийшовши, вона зупинилася під навісом перевірити решту. Мара дивилася на її розкритий гаманець і пригадала гроші, які вчора рахувала Маркові. Запитала, скільки вони вже витратили на Інара.

Орися не зрозуміла одразу. Тоді відповіла, що точно не рахувала; тітка, мабуть, може сказати про мазь. Мара мала трохи грошей за коробки. До зарплати Соломія іноді давала наперед, а їй самій багато не треба, Ганна годує. Вона пояснювала все це так швидко, що Орися двічі спробувала перебити й обидва рази не змогла.

Врешті та сховала гаманець. Мара чекала, що грошей не візьмуть, і вже відчула себе відстороненою ще й від цього. Проте Орися запропонувала оплатити наступне замовлення в тітки, якщо Мара справді може. Попереднє нехай лишиться як є. Назвала приблизну суму, і Мара спробувала в думці відняти її від того, що лежало вдома. Вистачало, але на нову сорочку поки не буде.

За крамницею знайшлася лавка. Один кінець займав чоловік із перев’язаною коробкою на колінах, тож вони сіли з другого. Розмова не йшла, поки він, нарешті, не підхопив свою ношу й не рушив до зупинки. Мара ще якийсь час стежила за ним. Орися дістала з сумки паперовий пакет із сушеними яблуками, простягнула їй. Мара відмовилася, тоді передумала й узяла одне кільце. Воно виявилося кислим і жорстким, довелося довго жувати.

Орися їла їх швидко, вибираючи з пакета найтемніші шматочки. Вона сказала, що Інарові вранці було легше повертатися на бік. Він навіть спробував відплисти від уступу, але мусив повернутися. Мара відразу спитала, чи його хтось тримав.

Орися підняла на неї очі. Ніхто його не тримав. Марко був поруч, бо Інар сам покликав. Вона згорнула край пакета й поклала його між ними, на дошки лавки. Тепер їй, очевидно, теж хотілося дещо запитати.