Глава 3. До ранку

Ганна звеліла більше не терти сорочку. На мокрій тканині вже проступала світла смуга, а темні плями під рукавами лишалися, хоч Мара витратила на них майже весь вечір. Мазь переходила зі шкіри на одяг, з одягу — на постіль, і спершу Мара думала, що просто погано пере. Тепер у неї було окреме старе простирадло й дві м’які бавовняні сорочки, які Ганна порадила носити навиворіт: так шви менше чіплялися за шкіру.

Сама Ганна визнавала тільки білу постіль. Усе інше здавалося їй готелем, де приховують плями. Вона могла довго хвалити чужий квітчастий підковдрик, а тоді дорогою додому сказати, що ніколи б під таким не лягла. Мара поки що не розуміла, навіщо було хвалити, але запам’ятала: купувати Ганні щось із квітами не варто.

Вони винесли таз у двір. На мотузці вже висіли рушники сусідки; Ганна посунула їх, звільняючи місце, і веліла Марі тримати сорочку за плечі. Вода текла з подолу на ноги. З верхнього вікна хтось витрушував скатертину, й до мокрої тканини пристала крихта. Мара зняла її двома пальцями. Від запаху смаженої цибулі, що долинав звідти ж, раптом захотілося їсти.

За вечерею вона розповіла про музей. Ганна слухала, вибираючи з тарілки лавровий лист, і двічі перепитала, чи директор прочитав уголос усе, що написав. Мара підтвердила. Про своє ім’я внизу аркуша сказала окремо: підпис вийшов тісний, останні літери ледве вмістилися, бо почала далеко від краю. Ганна пообіцяла завтра показати, як залишати місце. Сьогодні в неї так боліли ноги після пекарні, що вона, поївши, витягла їх на другий стілець і попросила не прибирати тарілок, поки посидить.

Мара залишила їй половину груші. Другу з’їла над мийкою, з соком на пальцях, і саме витирала руки, коли постукали.

Рута стояла на порозі в розстебнутій куртці. Волосся біля скронь намокло, на одному черевику налипла світла глина. Мара спершу подивилася їй на руки. Того разу Рута принесла карту пошуків; тепер тримала тільки ключі, притиснувши їх великим пальцем до долоні.

Ганна опустила ноги зі стільця. Рута помітила її за Мариною спиною, кивнула, але заходити не стала. Вона відразу взяла Мару за лікоть, наче хотіла вивести з тісного проходу, і сказала:

— Інар живий. Я щойно була в нього.

Мара смикнула рукою. Кільце з ключами коротко дзенькнуло об дверну ручку.

Рута повторила, що бачила його сама. Розмовляла з ним. Він поранений, за ним доглядають; зараз лежить у майстерні Соломіїної племінниці, там є вихід до води.

Мара дивилася на мокре волосся біля її вуха й намагалася зрозуміти, звідки воно. З моря? Вона нахилилася ближче, майже торкнулася щокою Рутиної куртки, та відчула тільки запах вогкого одягу. Рута не відсторонилась. За спиною Ганна підвелася, зачепивши стілець, і цей звичайний домашній гуркіт нарешті дав Марі змогу запитати, чи Інар говорив її ім’я.

Так, говорив. Рута відповіла без затримки, й Мара вже відступала до кімнати по взуття. Один черевик стояв під ліжком, другий вона загнала ногою далі, перевзуваючись після роботи. Треба було нахилитися й дістати його. Мара стала навколішки, намацала спершу коробку, тоді прохолодну шкіру халяви. Коли випросталась, Рута була вже в кімнаті.

Вона не привела Мару до нього, бо Інар просив цього не робити.

Мара сіла на край ліжка, тримаючи обидва черевики за задники. Перед очима був його кухоль на камені біля старого басейну; вона так виразно побачила відбиту ручку, що не відразу зрозуміла, де сидить. Він уже відсилав її. Тоді вона вирішила, що почекає, поки мине найгірше, а потім стався обвал.

Рута стояла поряд і нічого не додавала. Мара спитала, чи йому настільки погано, що до нього не можна. Ні, він сьогодні їв і міг говорити. Рута сиділа з ним досить довго. Рана ще заважала рухатися, однак це не було причиною його прохання.

Мара натягла перший черевик, не розв’язавши шнурка. Зім’ятий задник тиснув на п’яту. Їй хотілося, щоб Рута нарешті сказала щось неприємне про неї саму, — тоді можна було б відповісти, виштовхати з кімнати, залишитися з тим, що Інар живий, і більше сьогодні нічого не чути. Але Рута лише відсунула ногою коробку, що лишилася в проході.

Вони знайшли його ще позаминулого четверга. Орися з братом, за скелями, куди його віднесло після обвалу. Мара перепитала про день: виходило, він був у них майже два тижні. Того четверга ще шукали. Вона носила воду людям на березі й боялася запитувати тих, що поверталися з човнів. У п’ятницю чекала, поки Рута заговорить першою.

Мара поставила другий черевик на підлогу. Хотіла знати, коли довідалася Рута.

Сьогодні ввечері. Соломія подзвонила, щойно прийшла племінниця. Рута поїхала з Орисею до майстерні й побачила Інара, а звідти прийшла сюди. Спочатку він узагалі просив нікого не кликати. Тепер погодився, щоб Марі сказали.

Оце останнє розлютило її так, що вона нарешті змогла встати. Погодився. Вона уявила їхню розмову над водою, як вони обирали слова, поки вона терла свою дурну сорочку. Рута мала дозволити їй бодай побачити його здалеку. Мара сказала це швидко, майже пошепки: не треба нічого йому пояснювати, вона сама знає, як підійти тихо. Він навіть не помітить.

Рута похитала головою. На щоках у неї проступили червоні плями, і Мара з якоюсь злою радістю побачила, що ця розмова важка й для неї. Проте адреси вона не дала.

Ганна принесла з кухні склянку. Мара взяла її, ковтнула й відчула зубами край скла: руки трусилися. Вода вихлюпнулася на сукню. Вона засміялася, притиснула мокру долоню до рота й заплакала так раптово, що Ганна не встигла забрати склянку.