Глава 2. Орися

За старий чохол Орися взяла замало. Це з’ясувалося ще вранці, коли вона розпорола край і побачила, що латати доведеться не тільки розрив: нитка в сусідньому шві розлазилася від нігтя. Власник човна, звісно, хотів забрати все до вечора. Він показав їй дірку двома пальцями, ніби від того вона ставала меншою, а решту полотна залишив згорнутою.

Тепер чохол займав майже всю підлогу. Орися сиділа посеред нього в самих шкарпетках, щоб не натоптати, й щоразу, коли треба було дістатися до столу, забувала, де поклала капці. Шкіряний ремінець наперстка натер руку. Вона послабила пряжку, вперла тупий кінець голки в металеву пластинку на долоні й проштовхнула її крізь підігнутий край.

Знизу озвався Інар. Орися не розібрала слів за шелестом полотна й підняла голову.

Йому впав у воду кухоль. Вона попросила не лізти за ним, закріпила голку в обрізку тканини й пішла до люка. На третій сходинці згадала про капці, але повертатися не стала. Учора Інар так само намагався дістати ложку; потім довелося довго чекати, поки він зможе знову лягти на здоровий бік.

Під майстернею було прохолодно. Крізь щілини настилу проходило світло, й на темній воді ворушилися вузькі золотаві смужки. Орися побачила кухоль на дні, поруч із каменем, яким колись притискали мотузку. Дістала його сачком, сполоснула й поставила на уступ ближче до Інарової руки.

Він подякував. Людську мову знав, хоча іноді просив повторити слово; Орися за ці дні навчилася не говорити до нього зі сходів, відвернувшись. Вона перевірила, чи вистачає води над пораненим боком. Інар лежав у заглибині за кам’яним виступом, головою до проходу, що вів у бухту. За її спиною був вільний вихід, і йому потрібно було його бачити.

У першу ніч він весь час намагався туди повернутися. Орися тоді ще не знала його імені й лаяла, як лаяла б будь-кого, кого щойно витягла з-під хвиль, а він знову лізе туди, звідки його принесли. Марко хотів закласти прохід дошкою. Від самого стуку Інар так сіпнувся, що на мокрому полотні під ним проступила кров. Дошку прибрали; він заспокоївся лише тоді, коли брат виніс її нагору.

Відтоді нічого поперек проходу не ставили. Орися звільнила й нижній уступ, перенісши старі поплавці та відро з відламаною ручкою до протилежної стіни. Усе це тепер заважало їй ходити, зате Інар більше не намагався вибратися вночі.

Він спитав, чи повернувся Марко. Орися відповіла, що ще ні, й поглянула на порожню баночку: брат пішов по наступну майже дві години тому. До тітки було далеко, але не настільки. Міг зустріти знайомих біля пристані або знову зайти дивитися, як розбирають чужий мотор.

Інар посунув кухоль від краю. Орися помітила, що він затис його між каменем і власною долонею, аби більше не впав. Хотіла сказати, що сачок усе одно поруч, та він уже заплющив очі.

Нагорі вона відчинила вікно й сіла до чохла з іншого боку. Треба було встигнути хоча б довгий шов, поки не повернувся брат. На стільці лежала її синя сукня — третій тиждень із приметаним подолом. Чуже полотно весь час випереджало власне: за нього платили. Орися перекинула сукню через спинку, звільняючи місце для готової частини чохла, і потягнулася по ножиці.

Коли їй було шістнадцять, вона думала, що шитиме одяг. У майстерні біля порту їй дали розпорювати старі чохли й мити брудні застібки; до машинки допустили значно пізніше. Виявилося, їй подобається, коли велика, незручна річ нарешті сідає на своє місце без перекосу. Не подобалися люди, які привозили мокре полотно, називали його майже сухим і чекали, що заберуть до обіду. Власник нинішнього чохла належав саме до таких, а вона чомусь щоразу погоджувалася.

У двері влетів Марко. Орися встигла простягнути руку перед його черевиком, перш ніж він ступив на полотно. Брат перестрибнув через край, ухопився за одвірок і почав говорити, ще не віддихавшись. Біг він від самого повороту; слова про тітку, дівчину й припинені пошуки довелося витягати з нього по одному.

Орися насамперед запитала про ліки.

Марко глянув на свою порожню руку. Потім на другу. Вона чекала, поки він сам зрозуміє, чого бракує, й нарешті зняла наперсток: працювати їй уже не дадуть.

Він забув кошик. Заплатив, усе забрав зі столу, а тоді дівчина, яка тепер допомагала тітці, попросила передати, що пораненого більше не шукають. Того, який зник після обвалу. Орися знала про пошуки — тітка дзвонила їй у четвер. Вона тоді пообіцяла пройти берег, а ввечері сказала, що нікого не знайшла.

Марко змусив її глянути на себе. Він хотів знати, чому вона не розповіла йому про дзвінок. Вони ж могли одразу запитати в тітки, кого шукають. Він усі ці дні носив баночки через пів міста, чув її бурчання й вигадував, нащо сестрі стільки мазі.

Орися відвела з коліна важкий згорток. Інар був у них уже тоді, коли дзвонила Соломія. Вони знайшли його на світанку, в маленькій бухті за скелями: він чіплявся за край човнового спуску, але не міг утриматися, коли відходила хвиля. Спершу вона бачила тільки голову й руку. Коли під водою ворухнувся хвіст, Марко випустив кінець мотузки. Вона досі пам’ятала, як сердито накричала на нього за це, хоч у самої ноги так ослабли, що довелося сісти на мокрий бетон.

До майстерні добиралися водою вздовж скель. Удвох вони тягли старе човнове покривало, на якому підтримували його тіло; Інар допомагав здоровою рукою, зупиняв їх біля виступів і часом зовсім переставав відповідати. Уже тут, під настилом, попросив не кликати людей. Орися поклялася, аби він дозволив їм наблизитися до рани.