Глава 1. Підпис

Жінка за музейною касою впізнала Мару й відразу потягнулася до телефону. Мара встигла зупинити її, перш ніж вона покликала Адріана. Сьогодні їй був потрібен директор.

До його кабінету вели ті самі сходи. Унизу вже прибрали кабель, об який вона мало не перечепилася в неділю, а на стіні висіла рама, що її тоді тримали двоє чоловіків. На ходу Мара помітила в ній човен із червоними вітрилами. Зблизька вода виявилася вишитою: груба синя нитка лежала нерівно, і між стібками просвічувало полотно. Вона сповільнилася, намагаючись зрозуміти, як зроблено піну, та жінка попереду вже відчинила двері на сходи.

Мара піднялася слідом. Після поспіху від зупинки ноги тремтіли, і перед останньою сходинкою довелося міцніше вхопитися за поручень. Соломія дала їй гроші на дорогу й дозволила не повертатися сьогодні, але Мара обіцяла повернутися. У майстерні лишився недоскладений ящик; тепер їй здавалося, що, якби вона встигла його закінчити, було б легше стояти тут, чекаючи дозволу ввійти.

Директор сам визирнув із кабінету. Це був невисокий чоловік із сивою щетиною й окулярами на шнурку. Він відступив, пропускаючи її, прибрав зі стільця теку та запропонував воду. Мара попросила спершу показати знахідку.

Він, мабуть, чекав цього прохання, бо не став сідати. Дістав із шухляди невелику коробку, зсунув убік папери й відкрив її просто на них. Усередині, на складеному клапті паперу, лежала луска.

На суші вона втратила колір. Мара пам’ятала темний Інарів хвіст, світлу смугу вздовж боку, рух води над ним; ця суха, трохи вигнута річ була схожа на луску з рибного прилавка. Біля одного краю темніло. Мара нахилилася, і директор посунув коробку ближче, вирішивши, що вона погано бачить.

Упізнати було нічого. Вона не могла знати напевно, кому належала ця луска, хоч увесь шлях сюди уявляла, як візьме її в руки й одразу зрозуміє.

Директор розповів, що майстер поклав знахідку до кишені робочої куртки, а згадав про неї вже після ремонту. Приніс учора разом із рахунком. У його розповіді ворота затиснули людину, а луска застрягла саме там, де раму довелося розбирати. Чоловік не міг пояснити одного без другого й сердився, коли його перепитували.

Мара попросила дозволу підняти папір. Директор кивнув. Вона піднесла його до вікна: край був тонкий, просвічував, а темна пляма стала майже чорною. За вікном хтось унизу зачинив дверцята машини. Мара здригнулася й обережно поклала знахідку назад.

Чоловік чекав, що вона скаже. Йому, здається, теж було трохи незручно через цю коробку на столі. Він зняв окуляри, потер перенісся й пояснив, що хотів попросити знайомого біолога подивитися. Сам він займався історією міста й відрізнити щось незвичайне від риб’ячої луски не міг.

Мара провела пальцем по краю столу. Вона могла запропонувати йому просте пояснення. У басейн заходила риба, раму витягли з води, луска могла причепитися будь-коли. Майстер помилився, усі втомилися. Треба було лише сказати це впевнено.

Натомість вона запитала, чи говорив він з Адріаном про пораненого.

Директор повернувся до стільця. Адріан пояснив йому, що під час роботи заклинило старе загородження; ремонт він узяв на себе, музей за нього не платив. Про людину у воді в поясненні не було ані слова. Тепер директор хотів знати, що саме бачила Мара.

Вона розповіла, як прийшла на станцію й знайшла Інара всередині. Почала надто здалеку, заплуталася в тому, коли приїхав Павло, зупинилася. Чоловік не квапив. Він підсунув їй склянку води, якої вона спочатку не захотіла, й почекав, поки вона вип’є.

Про те, що сталося до її приходу, Мара знала від Інара та Адріана. Довелося відокремлювати їхні слова від побаченого: тут вона стояла сама, а це їй розповіли пізніше. У пам’яті все давно злилося в одну ніч. Директор слухав, поклавши долоню на закриту теку. Коли вона дійшла до падіння воріт, він перепитав про рану, і Мара відповіла, що крові було багато.

Далі треба було сказати, де саме його затисло. Вона подивилася на коробку, усе ще відкриту між ними, й відчула, як знову починає добирати слова, що нічого не пояснюють. Директор міг покликати Адріана. Міг звести їх тут обох і слухати, як кожен розповідає своє. Вона не витримає ще однієї розмови, у якій Адріан стоятиме поруч і чекатиме, що вона підтвердить зручну для нього частину.

Мара відсунула порожню склянку, щоб не зачепити її рукавом.

— Коли я прийшла, Інар уже хотів вийти. Адріан його не випускав.

Чоловік опустив очі на теку. Потім попросив повторити, і вона повторила, повільніше. Додала, що рама впала пізніше, коли загородження намагалися зрушити. Саме після цього знадобився майстер.

Директор відсунув коробку з лускою до краю столу й дістав чистий аркуш.

Він запропонував їй записати те, що вона щойно розповіла. Мара взяла ручку, хоча відразу зрозуміла, що не зможе. На Ганниних аркушах завжди був зразок угорі: слово, яке можна роздивитися, повільно повторити, закрити долонею й спробувати ще раз. Тут папір був зовсім чистий. Директор тим часом вийняв із теки другий аркуш і звіряв на ньому дати, залишивши їй час.

Мара піднесла ручку до паперу. Чорнила лишили маленьку цятку. Вона посунула аркуш так, щоб цятка опинилася під пальцем, і зненавиділа себе за цей рух: він усе одно побачить.

Довелося покликати його. Директор підвів голову, й вона втримала руку на столі, не ховаючи ні пальців, ні ручки.