27.

Жовтень прийшов із холодом, дощами та загостренням ситуації з епідемією. От, навіть у гімназії, де вчилася Тома, чи не половину класів відправили на карантин. Тренування з карате теж поки припинилися.

А от Ніка часу не втрачала, – перша лінія з випуску модельного одягу на індивідуальні замовлення якраз запрацювала. А для цього потрібно було налагодити увесь ланцюжок, від замовлення через мобільний додаток до видачі кінцевому споживачеві. Щоправда, ті, хто замовив речі, ще не встигли отримати їх, - перші посилки мали відправитися завтра. Але перша людина вже отримала задоволення.

Тома вийшла з кабінету, який  використала, як примірювальну кабінку.

-Ну, як? – спитала Ніка. Дівчинка посміхалася так, що питання, насправді, можна було й не ставити.  До того ж, джинси із невеликими вишитими візерунками та светр сиділи саме так, як і повинні були сидіти речі, зроблені за фігурою.

-Навіть не хочу куртку надягати! Та … усе зручно, ніде не тисне, й кишені саме там, де потрібно!

-Так і має бути. – Бренд «Малік» і з’явився колись, як одяг не лише красивий, а й зручний. Ніка завжди приділяла цьому увагу. – От і добре, носи на здоров’я!

-Дякую. А коли … отримають усі? – Принаймні двоє однокласників Томи були серед перших замовників.

-Ті, що у Києві, - за кілька днів. Ну, що, усе подивилася?

-Так. – Томі було цікаво не лише носити те, у чому було втілено деякі її власні ідеї, але й як працює фабрика, чи, точніше, перша лінія з виробництва. Розуміючись на комп’ютерах, лише як користувач (хто з сучасних підлітків не вміє цього?), вона перебувала у захопленні від того, як кожен предмет одягу «супроводжується» програмою, від крою до закінчення оздоблення (якщо конкретна річ передбачала таке) та упаковки для відправлення клієнту. Навіть адреса на упаковці друкувалася автоматично. – Просто неймовірно!

-Як же неймовірно, коли ти сама придумала ледь не половину? – посміхнулася Ніка. Вона мала рацію: Тома багато казала про те, що саме хотіла б отримати з точки зору споживача. Ніка разом із Сергієм Тугаріновим та спеціалістами з виробництва, у свою чергу, думали, як реалізувати це. – До речі, ми вийшли у фінал конкурсу стартапів. Можемо й приз отримати. Такого іще ніхто у світі не робив!

-Так, тато теж буде задоволений! – Обидві пам’ятали, що основна ідея належала саме Вікентію, хоча щодо бізнесу дружини, - він волів залишатися у тіні.

-Він нас, мабуть, вже чекає. Точніше, тебе…

-Лише мене?

-Так, він … з твоєю мамою зустрічається. Вона, мабуть, не дуже-то хоче мене бачити, - посміхнулася Ніка. Вони вийшли з будівлі, розпрощалися із кількома співробітниками та охоронцем, та підійшли до «Хаммера», що стояв надворі. – Тож, я тебе довезу … та поїду. А потім тато тебе відвезе.

-Як знаєш, - сказала Тома, забираючись за допомогою підніжки у високе авто.

Кав’ярня була з тих, що має право працювати навіть у карантин, із вакцинованими співробітниками та для таких же клієнтів. Вікентій відносився до небезпеки серйозно, Оксана встигла зробити щеплення ще до арешту, - тоді медична бригада приїхала просто до суду… А тепер, опинившись на волі, вирішила, що потрібно насолоджуватися маленькими радощами, та й із колишнім чоловіком поговорити саме тут. Справу щодо неї передали до суду, та ще не розглянули, але запобіжний захід змінили за клопотанням Павла Людовенка. Усі розуміли: якщо Вищий антикорупційний суд зробив так, - це свідчило, що справа розвалюється. До клопотання про зміну запобіжного заходу теж були додані копії матеріалів, наданих Вікентієм, про те, що уся справа була провокацією.

-Я … маю тобі подякувати. – Оксані важко далися ці слова. – Ти міг би … не робити нічого…

Ровесниця Вікентія, висока на зріст, зараз її світле волосся мало темні корені, - у камері не було як фарбувати його, а після звільнення відвідати перукаря вона ще не встигла. Дивилася вона на колишнього чоловіка сірими очима крізь окуляри, - слабкий зір Тома, мабуть, успадкувала саме від неї. Але вираз її обличчя… Що у ньому? Вікентій не зміг би сказати. Чи жалкувала вона..?

-Я зробив це заради Томи, - відверто сказав він. – Вона … дуже переживала за тебе, я ж бачив. Хоча й тримала усе у собі. Можливо, гадала, що … ми із Нікою образимося, не знаю… Я хотів … щоб їй було легше.

-Як би там не було… Спасибі. А як ти … зробив це? – В судді, хоча зараз і відстороненої від посади, поки йшов процес щодо неї самої, прокинулася професійна цікавість.

-Там … така справа, у якій я сам потерпілий. – Вікентій вирішив не розповідати про подробиці. – Мене, до речі, ледь не вбили. Ну, ти розумієш, наші улюблені вороги… Так от, одна з речей, яку вони хотіли зробити … якраз відволікти мене від того, чим займався. Щоб я змушений був кинути усе та піклуватися про Тому.

-І як, у них вийшло? - спитала Оксана. З такою інтонацією, яка бувала в неї … давно, у студентські роки, коли вони із Вікентієм лише розпочали зустрічатися. А потім… Він теж відповів у звичайній своїй манері:

-Звісно ж, ні! Я зробив і те, й інше. Саме тому … вони зараз за гратами, а сиджу тут, а не лежу у могилі.

-Ти впевнений у собі. Як завжди… - Оксана зробила паузу. – А в Томи як справи?

-Добре. Вона собі цікаву справу знайшла … окрім свого карате, - посміхнувся Вікентій. – Мабуть, сама тобі розповість. Це … ваші дівочі штучки.