20.

-То що там у ваших орієнтуваннях? – Вікентій знав, що їх отримали поліцейські, у тому числі й спецполк, у якому й служив зараз Муса.

-«Хаммер» із кримськими номерами, мікроавтобус «Фольксваген». Куди дівся «Хаммер», невідомо.  А от мікроавтобус потрапив на камери, коли він виїздив у напрямку Броварів. А от куди подівся потім… - Це не було дивно, у Києві багато де стояли камери спостереження, - не ті, що штрафували автовласників, - та, якщо пощастить, прослідкувати шлях автомобіля, знаючи номери, можна було. – Не розумію, навіщо вони туди поїхали, через усе місто… - Майбутня фабрика «Малік», куди й їхали Ніка із Томою, знаходилася у зовсім протилежному напрямку, у селі, щоб потрапити до якого, потрібно було з’їхати з житомирської траси та ще якийсь час їхати місцевими дорогами.

-Бо в них там база. Чому там? – Вікентій зробив паузу. – Бо вони хочуть вивезти Ніку до Росії. Заради цього усе й затівалося. Вони пішли ва-банк…

-Цей Микита? Ні, я розумію, щось придумати … із тією кримінальною справою у Москві. Але таке? – Муса похитав головою, паркуючи авто біля офісного центру на Печерську. На щастя, він знайшов місце, та заїздити на підземний паркінг не довелося. Сумніви його мали під собою підґрунтя. Досвідчений воїн ділив людей на тих, хто вміє лише думати, та тих, хто не боїться діяти. З його точки зору, цьому московському «мажору» з доброю освітою не було звідки навчитися діяти. А Вікентій, звісно, розповів йому, ким був ворог. – Ти гадаєш, він сам був за кермом?

-Так. Мені здається, я зрозумів, що сталося із цим «Хаммером»… Але зараз це значення не маж. Штрафів не боїшся? – Вікентій мав на увазі несплату за паркування. Але Муса лише посміхнувся:

-Хай підійдуть!

Друзі, надягнувши маски, увійшли до будівлі, піднялися на ліфті та опинилися, врешті-решт, у кабінеті ще одного знайомого Вікентія. Той представив його Мусі, пояснивши, що Валерій – агент з нерухомості. Запропонувавши гостям сідати на стільці, той зайняв місце за власним столом та, подивившись на одягненого у камуфляж Мусу, сказав:

-Щось мені здається, що вам не будинок потрібен.

-Нам якраз непотрібен… - розпочав було Вікентій. Але Муса зі своїм легким акцентом жорстким тоном сказав:

-Ми не жартуємо. Тут серйозна справа, людину викрали, а можливо, й двох.

-Що вам потрібно? Та … якщо я вам допоможу, мене не спитають, чого навів?

Тепер чеченець посміхнувся, - очевидно, цей ріелтор прийняв його за бандита, або за когось, хто балансує на межі патріотизму та криміналу. Мовчки показав своє посвідчення, де була його фотографія у парадній поліцейській формі, та вказане звання, - майор поліції. Посаду господар кабінету прочитати не встиг. Але зрозумів, що, коли вже до нього прийшли разом поліцейський та адвокат, - справа, мабуть, не лише серйозна, але й така, подробиць якої краще не знати. Хоча, скоріше за усе, законна, до того ж, у будь-якому випадку, він зможе сказати: побачив посвідчення та вирішив, що маю справу із поліцейським при виконанні. Цього Темірова він бачив, звісно, вперше, а от щодо Вікентія – був певен, що той, щонайменше, не буде, у разі чого, заперечувати, що йому сунули під ніс документ… А Муса, між тим, зробив жест у бік друга, і той пояснив:

-Ми майже впевнені, що … жертву вивезли за Київ, у напрямку Броварів та далі. Якщо це так … її повинні десь тримати. Для цього найкраще підходить приватний будинок, але навряд чи вони його купили. Скоріше за усе, орендували, можливо, за підробними або чужими документами. Але це не точно. Вони могли не розраховувати, що про викрадення швидко стане відомо. Та навряд чи вони засіли десь далеко від Києва, хоча … у їхніх планах, скоріше за усе, чкурнути до Росії чи Білорусі.

-І ви хочете вирахувати будинок, - кивнув Валерій. – Але … справа у тому, що вони можуть винайняти будь-який будинок у селі. Не через когось з наших…

-Сумніваюся, що їх задовольнить звичайна сільська хата, - похитав головою Вікентій. – Муса, якби ти … обирав базу для такої справи… Припустимо, в тебе троє чи п’ятеро людей, та потрібно тримати двох заручників так, щоб вони не знали один про одного. Та … їх потрібно налякати … і поводження з ними може бути трохи шумним. Повинен бути під’їзд для звичайного автомобіля. Який будинок ти б обрав? Якби не був обмежений у грошах…

-Метрів сто п’ятдесят, обов’язково із підвалом, можливо, це підвал у гаражі. Два поверхи, кілька кімнат, кілька санвузлів. А головне, він повинен стояти … ну, десь з краю. Не зовсім на відшибі, тому що, якщо там хтось з’явиться, це приверне увагу. Але так, щоб сусіди не споглядали у вікна.

Агент кивнув, хоча й вніс одну правку:

-От тільки не знаю, навіщо вам такий великий будинок… Але припустимо… Зараз подивимося у нашій базі. Тут є … майже усе, що пропонується. На який час його мали орендувати?

-Враховуючи підготовку, та щоб не привертати уваги? Щонайменше на тиждень, - відповів Муса. – Але, скоріше, більше.

-Що ж, ось вам перелік. – Валерій розвернув монітор у бік гостей. – Північний напрямок, площа від ста двадцяти, беремо із запасом; зверніть увагу, усі будинки – відносно нові, у радянські роки так не будували.

-Ого! Нам потрібно…

-Скоротити перелік, - кивнув ріелтор. – Щоб не їздити усюди. Тоді давайте обдзвонювати. Принаймні, дізнаємося, які зайняті зараз. Краще мені це зробити, скажу, що шукаю для клієнта, Ані господарі, ані мої колеги не здивуються.