8.

У квартирі було повно людей. Вікентій нечасто бував на обшуках у якості адвоката, - це не було, власне, його спеціалізацією, - але знав, як усе повинно відбуватися. Та розумів, що детективи допускали цілу низку порушень, які пізніше можуть призвести до того, що здобуте при обшуку буде визнано недопустимими доказами. Втім, це його зараз не цікавило. Він був тут з іншої причини, та був радий вже тому, що його, - їх удвох із Нікою, - пустили сюди.

-Привіт! – сказав він. Дівчина, що сиділа у кріслі у великій кімнаті, підняла очі.

-Тату? Привіт… - Здається, Тома не чекала його появи. А що ж, вона гадала, повинно статися? А можливо, просто не могла зараз думати…  Погляд з-під окулярів – розгублений. Ну, воно й не дивно… - Вони мені навіть подзвонити не дають, телефон відібрали…

-При обшуку так і роблять. – Принаймні, донька знає, що він розуміється на цьому. Власне, й батька сюди б теж не пустили, якби не той факт, що у квартирі перебувала неповнолітня, мати якої знаходилася зараз у зовсім іншому місці, та повернутися додому найближчим часом не зможе. - Не дають телефонувати тому, хто знаходиться на місці. Але, як бачиш, зв’язалися зі мною. Мама дала їм номер…

-Що з нею? – Природнє, але коротке питання, поставлене голосом, у якому відсутній будь-який вираз. Вікентій знав, що так проявляється … розгубленість та шок. Усі інші емоції прийдуть потім.

-Поки не знаю. Я приїхав, щоб … забрати тебе звідси.

-Навіщо? – Так і є, - у повній прострації. Дивуватися цьому не доводилося. Дівчинці лише п’ятнадцять, але вона, напевно вже, розуміє, що звичний світ руйнується просто на очах. Тим більше, менш за усе могла вона очікувати, що із її мамою, - суддею! – станеться таке! Хіба ж у такому віці думають, що може статися щось подібне?

-Що значить – навіщо? Треба ж тобі десь жити, правда? – Вікентій вирішив, що у такій ситуації батько повинен виглядати тим, хто вирішує усі проблеми. – Тільки … тобі потрібно зібрати речі. Доки вони тут усе не опечатали…

-Я не можу… Я не знаю, що…

Це теж можна було б передбачати. Звичайно, хіба може вона зараз думати про те, що потрібно покласти до сумки?

-Ніка, допоможи їй, будь ласка. Ти краще знаєш, що вам, дівчаткам, потрібно, правда..?

Дмитро Радченко, один з цілої групи, що проводила обшук, виявився приблизним ровесником Вікентія. Нижчий на півголови, із волоссям невиразного русявого кольору, такими ж невиразними водянисто-блакитними очима… Хоча, здається, дурнем його не назвеш. До того ж, ким є Вікентій, він добре знав. Оскільки, коли той, якось ненав’язливо відвівши його убік, спитав, через що ж затримали Оксану, поцікавився:

-Плануєте надавати їй правову допомогу?

Питання, звісно, видавало юриста. Оскільки саме такий термін застосовувався до відносин адвоката із клієнтом, - ні в якому разі не «юридичні послуги», а саме правова, чи правнича, допомога. Адвокат – не підприємець, казав закон, в нього інша функція та інша мета. Хоча, звісно, усі працюють за гроші. Зазвичай.

Вікентій же знизав плечима, а у тоні його звучала втома, - хоча це й була гра на публіку, у ролі якої зараз і виступав детектив, але казав він чисту правду:

-Гадаю, вона не захоче. В нас не ті відносини… До того ж, якби захотіла, то так би й передала, а вона лише попросила потурбуватися про доньку, чи не так?

-Так, до того ж, ваш колега вже приїхав…

Цікаво буде, подумав Вікентій, дізнатися, хто. Колег, які займалися правами такої категорії, а тим більше – хто б міг захищати суддю, він знав майже усіх. А в детектива спитав:

-Так все ж таки, що сталося?

-Навіщо вам тоді? – здивувався той. Та не зміг втриматися від уїдливого коментаря: - У вас, бачу, нова дружина красива, машина добра… - Мабуть, детектив бачив у вікно, на чому вони приїхали. Квартира Оксани знаходилася на другому поверсі, припаркувалася Ніка просто біля під’їзду, а зовнішність в Вікентія була характерна, його явно помітили, коли вийшов з авто.

Він, у свою чергу, зрозумів: має справу зі звичайним заздрісником. Будучи доволі досвідченим адвокатом, він давно виділив таку категорію (досить чисельну, хоча, звісно, не усі там були такі) серед працівників усіляких правоохоронних органів, - людей, які пішли туди працювати, бо не відрізнялися ніякими талантами. Деякі з них були непоганими виконавцями, - але ніхто не був творчою натурою. Сірі посередності, вони шукали на службі двох речей: стабільного доходу (не завжди офіційного) та можливості відчувати владу. Особливо – владу над тими, хто домігся високого положення, - а саме такими й займалося Національне антикорупційне бюро. Навіть, якщо такий працівник і не сформулює цього явно, то десь у голові буде крутитися, та впливати на його дії: от, вона аж ціла суддя, а я – проста «робоча конячка», але її доля залежить тепер від мене… Такі люди вважали себе щирими борцями із корупцією, але, насправді, їхнім справжнім мотивом була звичайна заздрість, як і в більшості «активістів». Цікаво, подумав Вікентій, чи є в цього типа дружина (обручки на пальці він не побачив), та, якщо є, як виглядає… Та зараз своє ставлення до таких людей потрібно було «сховати до кишені», - хоча, здавалося, він відчуває, як підвищується тиск… Кожен адвокат – трохи актор, але йому довелося розвинути це у собі ще до приходу у професію. До того ж, можна було приховувати лише емоції, а от щодо суті – сказати правду.