Оповідання

Кажуть, день важкий… А якщо важкий тиждень, місяць, рік? Як то назвати? Коли не бачиш просвіту між роботою та хатніми клопотами? Коли в голові безліч думок, що розривають її навпіл, а в серці ні одного світлого почуття? Депресія? Можливо… Та чи можливо від неї сховатися у час, де крізь морок буття не пробивається ні променя світла чи надії?

Безнадія… Вона накриває, сповиваючи душу та тіло, зв’язуючи руки, сковуючи думки. День за днем… День за днем…

Проте як часто ми не задумуємося, що навіть у цій пітьмі є те, що ми не бажаємо втрачати? Щось дороге, світле, рідне! Щось, що тримає нас на плаву, не дозволяючи потонути у мороці… Це «щось» завжди нагадує про себе лиш в останній момент…

Їй лиш трохи за тридцять, а на шиї уже занадто активне дитя та безробітній чоловік. Що ж тут дивного? В країні війна, роботи мало та й здоров’я підкачує. Тиск, нерегулярне харчування, хронічна втома. Знесилена падає на подушку, щоб уже за кілька годин знову зірватися і бігти вперед, намагаючись наздогнати час. Звичайний режим звичайної жінки…

Коли все змінилося? Чому? Вона ж просто лягла спати, в вісні знову кудись бігла, щось не встигала завершити, когось наздоганяла… Все, як зазвичай, коли раптом поруч з’явилися двері. Звичайнісінькі собі двері, яких ще мить назад не було. Але це ж сон! Тут все можливо.

Схопившись за ручку, вона смикнула їх на себе. Навіщо? Невже так важко було продовжити бігти? Звичний, давно накатаний шлях залишився позаду, а там… Там інший світ! Чужий, моторошний, від якого мороз по шкірі. Він вабив, затягував, обіцяв, що все буде інакше! Інакше…

По той бік дверей розкинулось знайоме з дитинства подвір’я. Порожнє, як і все довкола, воно потонуло в сірих кольорах та моторошній тиші. «Заходь! Заходь!» - шепотіли чужі думки, спокушаючи, сповиваючи, і лиш невгамовне почуття небезпеки не дозволяло переступити поріг.

Вона знала, там, у тому вимірі все зникне: і біль, і смуток, і постійні клопоти. Там вона стане іншою, здобуде силу, забуде минуле, володітиме світом! А тут… тут її занадто активне дитя, котре щодня обіймає і кличе на ім’я, цілує «бубу» і розповідає свої потаємні бажання. Тут чоловік, котрий завше кохатиме, бо ж вона з ним поруч не лише у щасті. Тут дім, рідний теплий, сповнений сміхом, який вона уже давно перестала чути. Невже вона справді могла подумати, що десь буде краще, ніж вдома?

Міцно заплющила очі, аби не бачити моторошного потойбіччя. Занімілі вуста зашепотіли ледь чутно, проте чітко: «Отче наш, що є на небесах…» Раз, другий, третій… Щось верещало, звивалося, не бажало відпускати, та вона не спинялася, всім серцем бажаючи повернутися! «Отче наш, що є на небесах…»

Наступної миті щось з силою штовхнуло її у груди, повертаючи у звичайне сновидіння, де не було ні дверей, ні потойбіччя.

Розплющила очі. Навколо темрява, ще ніч. Під боком сопе занадто активне дитя, а на іншому краю ліжка досі щиро коханий чоловік. «Отче наш, що є на небесах… Дякую тобі, що вберіг!»