РОЗДІЛ 57 Меліса

Він не запросив мене в офіс.

І не прийшов у публічне місце.

Вольф обрав нейтральну територію — стару бібліотеку в центрі міста. Місце, де зберігалися знання, але давно не ухвалювали рішення.

Це було символічно.

І продумано.

Я зайшла без охорони. Без магічного поля. Просто як я.

Він уже стояв біля вікна.

— Ви не запізнилися, — сказав він спокійно.

— І ви не ховалися, — відповіла я.

Ми не тиснули одне одному руки.

Не обмінювалися формальностями.

— Ви знаєте, що клітки відкрилися не через технічний збій, — сказав він одразу.

— Так.

— І що це був не мій наказ.

Я дивилася на нього довго.

— Ви хочете сказати, що не контролюєте власну структуру?

Він повільно видихнув.

— Я хочу сказати, що культ більше не мій.

Тиша.

— Поясніть, — сказала я.

Він підійшов до столу, поклав папку.

— Є група, — сказав він. — Радикальніша. Глибша. Вони використали мою риторику, але не підпорядковуються мені.

Я не відкривала папку.

— І чому я маю Вам вірити?

Він подивився прямо в очі.

— Тому що вони хочуть знищити не вас. І не мене.

— А що?

— Саму можливість балансу.

Це слово прозвучало тихо.

— Вони працюють із джерелом, — продовжив він. — Не з носіями. Вони вивчають первинну силу.

Я відчула холод.

— Ви не маєте доступу до первинної сили, — сказала я.

— Я — ні, — відповів він. — Але хтось знайшов спосіб.

Я повільно відкрила папку.

Схеми. Діаграми. Частоти.

Не магічні символи.

Акустика.

Резонанс.

Нейростимуляція.

— Вони не керують істотами, — сказав Вольф. — Вони підсилюють те, що вже є.

— І ви не можете це зупинити.

— Самостійно — ні.

Ми дивилися одне на одного довго.

— Ви змінюєте позицію, — сказала я.

— Я коригую її, — відповів він.

— Чому?

Він відповів без паузи:

— Бо якщо вони дійдуть до джерела, я стану таким же безсилим, як і всі.

І вперше я побачила в ньому не суперника.

А людину, яка зрозуміла, що гра вийшла за межі контролю.

— Ви пропонуєте союз? — спитала я.

— Тимчасову інтеграцію, — сказав він. — Ви зсередини сили. Я — зсередини структури. Ми закриваємо культ разом.

— І що Ви хочете натомість?

Він не усміхнувся.

— Не демонтаж. А участь.

Я мовчала.

— Я не прагну вашої слабкості, — сказав він тихо. — Я прагну стабільності.

Тиша затягнулася.

— Я подумаю, — сказала я.

— Часу мало, — відповів він.

— У Вас теж.

Я вийшла першою.

І вперше за весь час відчула не загрозу.

А щось гірше.

Новий рівень гри.